Глава 4. Денис

Побачене в парку було неочікуваним і справило дуже неприємне враження. Я

весь час вважав, що Харуна бреше про свої почуття до Іллі, але їх поцілунок розвіяв

усі мої сподівання.

У мене наче відібрали щось моє, ніби вибили землю з-під ніг. Хотілось

розвернутися і набити морду Іллі, та, ледь стримуючи себе, я чемно попрощався з

Міланою і швидкими кроками пішов додому.

Мене просто розривало на частини від ревнощів. Скільки ще мені мучити себе

цими почуттями до Ру? Як їх позбутися? Чому я так реагую на їх слиняві поцілунки,

коли вона вже давно і неодноразово зізнавалася у своїх почуттях до свого сусіда по

парті? Може тому, що я просто не хотів у це вірити, а тепер побачив на власні очі?

Він мало не засмоктав її. Та на це можна було б закрити очі, бо його

закоханість у Харуну очевидна усім навколо. Але ж вона цілувала його у відповідь! Це

просто нестерпно і бридко!

– З тобою все гаразд? – мати вискочила в коридор, в її очах запалали тривожні

вогники.

Я трохи не розрахував силу, коли зачиняв двері. Хоча насправді зробив це

навмисно – від злості та образи. Емоції переповнювали та кипіли так, що хотілося

відчайдушно кричати й руйнувати все навколо.

– Все нормально! – грубо огризаюся до матері, чим ображаю її, але нічого не

можу з собою вдіяти.

Вона пильно і трохи перелякано дивиться на мене, а я, кинувши рюкзак на

підлогу прямо в коридорі, йду у ванну, щоб вмитися. Мені потрібно трохи охолонути

та привести хаотичні думки до ладу.

Трохи заспокоююсь… розумію, що не слід було так реагувати. Зрештою, Ру ні

в чому не винна, вона має повне право закохатися в когось іншого. Тим більше я не

кращий. Сам дуже активно вдаю, що маю бурхливе особисте життя.

Захопивши радіотелефон, йду до своєї кімнати й по дорозі набираю номер

Мілани.

– Алло? – чую її тоненький голос.

– Мілано, я думаю, час закінчувати нашу гру.

У відповідь вона роздратовано зітхає.

– Денисе, а ти не думаєш, що вона зробила це навмисне, щоб ти приревнував?

– Ні, не думаю. Та не в тому справа. Просто зрозумів, що наш спектакль

безглуздий.

Не даючи дівчині відповісти, натискаю на кнопку відбою.

Почуваюся повним невдахою. Мій план викликати в Харуни ревнощі з тріском

провалився. Здається, що все навпаки – я лише викликав зворотну реакцію і своїм

вчинком дав Ру привід та можливість зблизитись з цим ботаном. В результаті

ревнощами криє мене самого, і тепер я мечуся по кімнаті, як звір у клітці.

Від почуття безвиході та злості з усієї сили відкидаю вбік стільця і падаю на

ліжко.

Моя найбільша помилка в тому, що я на сто відсотків був упевнений в її

почуттях до мене. Думав, що про Іллю вона все вигадала задля прикриття. Вона

дивилася на мене закоханими очима навіть тоді, коли розповідала, який же Ілля

гарний та розумний. Тому дуже хотілося перевірити свої здогадки, вивести її на чисту

воду. Думав, що побачу, як Ру засмутиться. І, якби мої підозри підтвердились, я б

одразу розповів і про свої почуття. Навіть Мілану підговорив мені підіграти.

Зараз, коли сам потрапив у свою ж пастку, зрозумів, що потрібно було одразу

відверто поговорити з Харуною. Проте я боявся, що вона відштовхне мене, і настане

кінець будь-яким нашим стосункам, навіть дружбі.

Від прикрості чомусь захотілося розплакатися, як у дитинстві. Та я не з тих

м’якотілих хлопчиків, що пускають шмарклі. Треба просто відпустити її й забути, але

як? Всі думки крутяться навколо Харуни цілодобово!

За стінкою почувся шурхіт візочка, а далі – звуки, схожі на тихі схлипи.

Ру плаче. Чого б це, цікаво? Мала б бути на сьомому небі від щастя, що цей

придурок нарешті її засмоктав.

Проте, який би я не був злий і ображений на весь світ і себе самого, мене

бентежило те, що відбувалось у сусідній квартирі. Мої особисті проблеми одразу

відійшли на другий план.

А якщо цей вилупок її образив? Харуна досить швидко повернулася додому і

далеко не в радісному настрої.

Мене підриває схопитися і піти до неї, але в останню мить згадую, що я чоловік

і маю гордість, тому просто набираю її номер. Поговоримо, як друзі. Ми ж досі друзі?

Виклик іде з пів хвилини, але Ру не підіймає слухавку. Мене це дратує, і

водночас я починаю ще більше хвилюватися. Від такого нервового зриву в неї може

статися сильний напад.

Все ж таки зриваюся з місця та йду до неї.

Ру відчиняє, а я завмираю на місці, бо в одну мить з голови зникають усі думки

та слова. Намагаюсь розгледіти її обличчя в напівтемряві коридору, але нічого не бачу.

– Це ти? – вона чомусь дуже здивована, побачивши мене.

Від цього питання мене підкидає на місці.

– Ти чекала на когось іншого? – мій голос звучить занадто різко, бо я вже встиг

уявити, кого саме.

– Так… – розгублено відповідає Ру. – Ніла має прийти, в нас урок з хімії.

Зі мною коїться щось дивне і неправильне. Занадто різкі перепади емоцій і

занадто гострі усі почуття. Ще хвилину тому я був готовий біситися від чергового

нападу ревнощів, а після пояснень мене немов крижаною водою облили. Агресія і

злість розтанули, як дим. Десь в глибині мозку зародилася думка, що я сам себе

накручую, а потім дію нерозумно і незважено.

– Можна зайти? – питаю вже значно м’якше.

Харуна від’їжджає, пропускаючи мене в дім.

– Чому ти плачеш?

Вона ніяковіє і знизує плечима.

– Трохи нервую. Скоро випускні та вступні іспити, а часу зовсім мало.

Коли вона говорить цю нісенітницю, то злегка закочує очі, ніби не надає

значення власним словам. Вона завжди так робить, коли бреше мені й коли говорить

про Іллю.

Стоп! В моїй голові склався очевидний пазл. Тобто…

А що, як вона все-таки брехала? Мілана теж має такі підозри, а їх поцілунок

дійсно міг бути лише грою на публіку.

Я увійшов у кімнату Харуни та встав спиною до вікна, щоб краще бачити її очі

під час розмови.

– Бачив, ви з Іллею вийшли на новий рівень стосунків?

Ру ледь помітно здригнулася і здійняла на мене червоні від сліз очі, а потім

досить спокійно відповіла:

– Так. Він запропонував мені зустрічатися.

Я прискіпливо вглядаюся в її обличчя, намагаючись прочитати хоча б якісь

ознаки брехні. Але їх там немає.

– І як тобі дорослі поцілунки? – дружньо примружую очі, посміхаючись на

один бік, ніби в нас зароджується нова спільна таємниця.

Дівчина вмить червоніє.

– Нормально… – коротка і дуже суха відповідь.

– Тобто «нормально»? Ти зовсім не виглядаєш щасливою. Ви посварилися?

Ру тяжко зітхає перед тим, як відповісти.

– Так. Але все буде добре, помиримось.

Її голос звучить досить спокійно і впевнено, вона не ховає очі, дивиться прямо

на мене. Уважно сканує мене, ніби теж шукає відповіді на якісь свої запитання. І мене

це бісить.

Крім того, зараз вона зовсім не бреше, відчуваю це. І якщо так, то я тут зайвий.

Саме час піти геть. Це все заходить надто далеко і дуже боляче б’є по моїх почуттях.

Не хочу більше її бачити, але й погляд відірвати не можу.

– Тоді вітаю… вас… – я з усіх сил намагаюся стримати емоції, але не дуже

виходить. Мій голос починає тремтіти на половині речення, і я різко повертаюся,

прямуючи до дверей.

– Денисе, ти сьогодні якийсь дуже дивний. Що з тобою? – питає мене

навздогін.

– Нічого, все добре, – обертаюсь до неї. – Я дійсно за тебе дуже радий! Нарешті

з’явився той, хто зможе замість мене з тобою панькатися!

Так, я влучив у яблучко. Впевнений, Ру не очікувала почути таке від мене. Вона

шоковано зглядається, а далі її обличчя вмить застигає. Так, ніби вона одягла

закам’янілу маску. Я відчуваю її образу. Глибоку, гнітючу та болісну. Байдуже! Мені

вже немає що втрачати. Бути й надалі лише її другом я категорично не хочу.

Глибокий вдих… видих… Знову і знову. Вихор емоцій поступово вщухав, а в

голові замість мільйонів думок якась дивна тиша. Вийшов на вулицю і стало трішки

легше. Нарешті це сталося: я поставив тверду крапку замість багатьох знаків питань.

Ніби розірвав невидимий зв’язок між нами, і від того відчув довгоочікувану свободу.

Звісно, десь всередині ще лишився дуже гіркий осад, та й у грудях досі боляче

щемить, але це обов’язково пройде… з часом.

Впевнений, що я вчинив правильно, і чомусь завертаю в бік дому Мілани.

Зрештою, вона досить гарна, розумна, тендітна. А мені зараз вкрай потрібен хтось

поряд, щоб відволіктись від усіх думок і почуттів.

Мчу сходами на шостий поверх і впевнено натискаю на дзвінок.

Дівчина відчиняє, кокетливо посміхаючись, в її світло-блакитних очах

палахкотять іскорки неприхованого інтересу. Намотуючи пасмо білявого волосся на

вказівний палець, вона змірює мене поглядом і промовляє:

– Ну що, передумав?

– Ні! – твердо відповідаю я, намагаючись посміхатись якомога

правдоподібніше. – Не передумав. Як ти дивишся на те, щоб бути моєю дівчиною? Я

маю на увазі реальні стосунки.

У повітрі зависла тиша. Кілька секунд Мілана дивиться мені в очі, ніби не

вірячи, що чує це насправді, а далі, давши волю емоціям, кидається мені на шию,

обіймаючи обома руками.

– Ти не уявляєш, як я мріяла про ці слова!

От і чудово! Я знав, що вона зрадіє.

– То що, в кіно? Чи поїмо морозива десь?

Та дівчина не може від мене відірватися, стає навшпиньки й цілує. М’яко і

ніжно. Від дотику її губ десь глибоко всередині я відчув легке і приємне збудження, і з

кожною хвилиною образ Харуни поступово розчиняється в моїй голові.