Глава 3. Харуна

2006 рік

– Які іспити ти обрала як додаткові? – поцікавився Ілля, складаючи підручники в

рюкзак.

Я повернула голову і побачила, що Денис, сидячи на парті перед Міланою,

бурхливо жестикулює і щось розповідає. Вона дивиться на нього, широко

посміхаючись, її очі блищать, і в них легко прочитати всі її почуття: закохана до

нестями.

Ледь стримуючи себе, я відвертаюся, беру зошит з парти й кладу в сумку.

– Харуно? – перепитує мене Ілля, повертаючи до реальності.

– Хімія і біологія, – відповідаю я, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

– Вирішила вступати у медичний? – Ілля, здається, здивований.

– Так. Хочу стати нейрохірургом.

Хлопець широко посміхається і багатозначно дивиться на мої ноги.

– Що тут такого? Так, я хочу допомагати таким людям, як я сама! Що в цьому

смішного?

– Нічого. Я здогадувався, що ти приймеш саме таке рішення. Давай проведу тебе

додому, – додає він, киваючи в бік мого візочка.

Я знову переводжу погляд на Дениса. Мені хотілося б, щоб це він мене

проводжав, проте, вочевидь, розмова з білявкою захоплює його набагато більше.

Серце болісно тьохнуло, але я опановую себе і, відвернувшись від “солодкої парочки”,

із зітханням приймаю пропозицію однокласника.

– Добре, буду вдячна тобі…

Ілля обходить мене ззаду і штовхає візок, щоб виїхати з кабінету. Він ставиться

до мене дуже добре, попри те, що інші наші однокласники так мене і не прийняли.

Стільки років пройшло, а я все одно залишаюсь для них жертвою, на якій можна

відігратися та самоствердитися.

– Не хочеш прогулятися парком? Погода просто чудова! – запитує мене сусід по

парті.

На вулиці дійсно дуже гарно. Вже майже літо, якихось два тижні – і почнуться

іспити. Ми станемо зовсім дорослими й розбіжимося хто куди. Я з нетерпінням чекаю,

коли закінчиться школа, і я більше ніколи не побачу Петренків та всіх інших. Як же я

втомилася… стільки років вислуховувати їх образи та вдавати, що все гаразд.

– Давай! – погоджуюсь я на пропозицію Іллі, і ми звертаємо до парку.

Навколо багато людей, бігають діти, співають пташки, гріє сонечко. Додому

повертатись зовсім не хочеться, хоча часу в мене не так і багато. Через дві години

прийде репетитор, який готує мене до вступних іспитів у медичний.

Ми під’їхали до вільної лавочки та Ілля присів, щоб бути на рівні моїх очей.

– А ти куди підеш вчитися? – запитую в нього.

– Я обрав інформаційні технології. Подам документи в Політех і у ще кілька

закладів. Потім оберу, де саме буду вчитися.

Ілля насправді настільки обдарований, що будь-який університет забере його з

руками й ногами. Таких, як він, називають вундеркіндами, а Петренки обзивали його

ботаном.

– Чудовий вибір! – погоджуюсь я. – Програмування і комп’ютери – це твоє. Я

впевнена, що ти досягнеш значних успіхів у цій професії.

Проте моїх слів Ілля наче не чує. Його погляд, спрямований кудись убік, стає

похмурим. Я слідкую за ним, повертаю голову ліворуч і бачу, як центральною алеєю

до нас ідуть Денис і Мілана.

Він, посміхаючись, щось розповідає дівчині, а вона сяє яскравіше за сонце. Її

пшеничне волосся вилискує у променях, а усмішка не сходить з обличчя навіть тоді,

коли вона дивиться в наш бік.

– Слухай, Харуно… – Ілля знову повертається до мене і не зводить очей.

– Що?

– Я давно хотів тобі запропонувати, але був не дуже впевнений… – з кожним

словом його голос стає все тихішим, здається, наче він бореться сам із собою, і за

мить, набравши повні легені повітря, на одному диханні промовляє: – Будь моєю

дівчиною!

Від здивування в мене перехоплює подих. Я давно відчувала, що подобаюсь Іллі.

Та не думала, що він наважиться запропонувати зустрічатися. І є ще одна проблема: я

теж давно і безнадійно закохана. Але в Дениса. З дитинства. З першого погляду.

В Дениса…

Я згадую, що прямо зараз він наближається до нас, і, сама не розуміючи свого ж

імпульсу, промовляю:

– Ілля, поцілуй мене!

Дивно, але мій голос звучить напрочуд спокійно, навіть ніжно.

Його очі спалахують від щастя, а щоки вмить заливає багряний рум’янець… він

підіймається, нахиляється до мене і цілує в губи. Його теплі руки торкаються моїх

плечей, він притискається наполегливіше і намагається проштовхнути язика до мого

рота.

Цей поцілунок у мене перший, але він зовсім не ніжний та зворушливий, як це

описано в багатьох романах. Навпаки, я відчуваю відразу і сильне бажання

відштовхнути хлопця. Проте не можу – Денис має все побачити.

Зібравши всю волю, я відкриваюся Іллі та відповідаю на його поцілунок, щоб

мій спектакль виглядав якомога природніше. Все це набуває занадто відвертого

характеру. Всередині вихором зароджується сором перед оточуючими, але переривати

поцілунок ще зарано.

Тортури продовжуються майже нескінечність і, коли, за моїм підрахунком,

Денис з Міланою мали пройти повз, я відкриваю очі й відсторонююся від обличчя

Іллі. Дуже хочеться витерти рота рукою, та я стримуюсь, це було б занадто грубо.

– Тобі не сподобалось? – питає він, бо мої розгублені емоції написані на обличчі.

Я повертаю голову і саме в цей момент ловлю погляд Дениса і його білявки.

Вона посміхається і дивиться на нас з радістю. А от в очах Дениса я бачу зовсім інше.

Що саме – розібрати не можу, але його погляд занадто сумний, і мені стає ніяково,

ніби я перед ним завинила.

У мене не було на думці викликати ревнощі, я лише хотіла відкрити йому нову

сторону себе, щоб він побачив у мені не тільки друга, а й дівчину. Що зі мною можна

не лише говорити та читати книжки. Ми дружимо вже доволі довго і френд-зона, в

якій я глибоко застрягла, – це єдине, що бачить Денис, але зовсім не те, чого хочу я.

– Що ти… – повертаюся я до Іллі.

Боже, як тепер вийти з цієї безглуздої ситуації й не образити його? Я, мабуть,

червонію. Серце заходиться, дихати стає важко.

– Тобі погано? – в очах хлопця наростає тривога.

– Так, щось не дуже добре… – брешу, щоб швидше змінити тему.

– Напевно, я дуже розхвилювалася, в голові трохи паморочиться. Допоможи

мені дістатися додому, будь ласка, – прошу я, уникаючи погляду, і відкочуючи вбік

свій візок. Проте Ілля не рушить з місця.

– Розхвилювалася через мене?

Я все ж таки обертаюсь до Іллі: він не ображений, але напружений і злий.

– Чи через нього? – не відводячи очей, киває він головою в бік Дениса.

Всередині все завмирає. Здається, мене викрили. Все це дуже… дуже погано!

– Ілля…

– Можеш не відповідати. Я все зрозумів.

Він хапає свій рюкзак, закидає його на спину і швидкими кроками йде геть.

Боже, що я наробила? І головне, навіщо?! Потрібно все йому пояснити, але я не

зможу його наздогнати, щоб перепросити, бо прикута до свого візка.

– Ілля, зупинись! – кричу я йому в спину, та хлопець навіть не обертається.

Ще деякий час дивлюсь йому вслід, доки він не ховається за рясними кущами. В

очах починає пекти від сліз і стає дуже соромно за те, як я вчинила з ним. Він же

закоханий в мене, а я, виходить, його просто використала.

Виникає бажання втекти, заховатися від усіх, щоб заспокоїтись і порозумітися зі

своїми почуттями. Я починаю крутити колеса візочка в бік свого дому, глибоко

дихаючи, щоб не розплакатися, прокручуючи в голові цю неприємну ситуацію.

Діставшись до під’їзду, набираю код домофона Тетяни, щоб вона допомогла

мені піднятися у квартиру. Та не встигаю натиснути останню клавішу, як раптом мій

візок від’їжджає назад.. Я здивовано обертаюсь та бачу позаду себе Дениса.

Хіба він зараз не з Міланою? Чому покинув її та повернувся додому так швидко?

Денис відкриває замок магнітним ключем та мовчки допомагає мені дістатися

квартири.

Вже під дверима я наважуюся поглянути на нього:

– Дякую.

Мій голос тремтить… мені так хочеться з ним поговорити, але, здається, що від

хвилювання я втратила дар мови. Денис похмуро киває головою, а потім швидко

заходить до своєї квартири та голосно грюкає дверима.

Від цього звуку я мало не підскакую на місці, здивовано дивлячись вслід. Він

образився? Але на що саме?

Навіть вдома я не знаходжу собі спокою і не перестаю прокручувати в голові

все, що сталося. Я вчинила емоційно, не подумавши про почуття Іллі. Образила його,

зробила боляче. Та більше мені було соромно чомусь не перед Іллею, а перед

Денисом. Ми не пара, в нього є дівчина, але чомусь я почуваюсь так, ніби зрадила

його.

Поринувши у свої думки, не помічаю, як сльози все ж таки прориваються з очей,

і я нарешті даю вихід емоціям.

Навіщо я це зробила? Яку таку свою сторону хотіла продемонструвати? Ідіотка.

В мене ніколи не було жодного шансу. Чому я раптом вирішила, що дива

трапляються?! Він же не зглянеться на мене! Хто я, а хто вона? Дівчина-інвалід проти

гарненької білявки-балерини? І на що я розраховувала? Це ж просто смішно!

Та я не сміюся, а вголос ридаю... Через деякий час мені стає трохи легше. Плач –

це єдине, що допомагає мені позбавитись зайвих емоцій.

З коридору чутно телефонний дзвінок. Він повертає мене зі світу моїх думок і

почуттів у реальний світ. Це, напевно, мама телефонує перевірити, чи я вже вдома та

чи все зі мною гаразд. Нічого, заспокоюсь і перетелефоную.

Та не встиг замовчати телефон, як хтось подзвонив у двері. Зовсім забула!

Репетитор! Швидко витираю сльози та їду в коридор відчиняти.