Глава 5. Харуна

– Як вам ця срібляста сукня? Вона дуже вигідно підкреслить вашу фігуру, –

питає мене консультант прокату вечірніх суконь.

Ми з мамою влаштували невеличкий шопінг за кілька днів до випускного.

Для мене цей день означає кінець мого персонального пекла й початок вільного

життя.

– Мені все одно, в чому отримувати атестат… – знизую плечима.

Сукня мені дійсно подобається, та її прокат коштує маминої місячної зарплатні,

а грошей у нас так небагато, щоб витрачати їх на подібне.

– Як? Хіба ти не поїдеш на вечірку з однокласниками? – мати здивовано

сплескує руками.

– Я вже казала, що не хочу їхати.

Я намагалася попередити її ще перед батьківськими зборами, де узгоджувався

сценарій випускного, та вона не хотіла нічого слухати. Не знаю, як пояснити, що мені

не місце в нічному круїзі по Дніпру серед людей, які мене відверто ненавидять. У мене

взагалі немає жодної причини туди їхати.

Щоби що? Вислуховувати образи від Петренків? Споглядати обличчя досі

ображеного Іллі? Чи може дивитися, як Денис цілується зі своєю Міланою? Вони не

відлипають одне від одного ні на хвилину.

Не хочу! Вважала його справжнім другом, а виявилося, що він мене просто

жалів, і я була лише тягарем. Після того дня, коли він з відразою жбурнув ті слова, що

про мене тепер є кому дбати, ми не розмовляли. Не маю жодного бажання. Це

принизливо й огидно. Це боляче, дуже боляче, бо саме від цієї людини я найменше

такого чекала!

– Мамо, оберімо щось простіше. Може, цю? – я вказую рукою на простеньку

блакитну сукню зі спідницею до коліна і недорогим цінником.

– Люба, не можна себе так знецінювати! – мама налаштована дуже рішуче, і я

закочую очі.

Почалося…

– Випускний – це ж лише раз! Ти маєш насолодитися цим святом і бути

найкращою на цьому вечорі! І, заради Бога, не дивись на цінники. У нас є гроші!

Я помічаю, як після цих слів заблищали очі консультантки й переводжу погляд

на маму. В нас є гроші? Дійсно? Цікаво, їй дали премію за рекордну кількість

поставлених уколів, чи що?

Проте свій сарказм я лишаю при собі.

– У мене є чудова пропозиція! – затараторила консультантка. – У нас є одна

сукня, яка має вам точно сподобатись! Хвилиночку.

Вона біжить кудись в інше приміщення і я, звісно, не втрачаю можливості:

– Мамо, я не поїду на вечірку! Піду на офіційну церемонію, отримаю свій

атестат і повернуся додому.

– Харуно, навіть не сперечайся! По-перше, все вже сплачено…

– Мамо, я не впораюся з візком на кораблі!

У мене немає часу і бажання на довгі суперечки, тому заходжу одразу з

найвагомішого козиря. Але мати й надалі нічого не чує:

– По-друге, я домовилася з Денисом, він пообіцяв…

О, ні! Тільки не це!

– Ти з Денисом що?! – не вірячи власним вухам, перепитую я, підвищуючи

голос на власну матір.

Вона вже розуміє, що зробила щось не так, але все-таки закінчує фразу:

– … що він буде поруч з тобою весь час і допомагатиме, а потім привезе тебе

додому на таксі.

– Боже мій… – я плескаю рукою собі по лобі. – Навіщо? Хто просив тебе лізти?

Я бачу, що мої слова зачепили маму, і її погляд стає ображеним, але вона

торкнулася найболючішої теми.

– А ось та сама сукня! – консультантка перервала незручну мовчанку, а я

завмираю від побаченої краси.

Ніжно-бірюзовий колір, відкриті плечі, м’який натуральний шовк, ненав’язливо

зібраний під грудьми, вільно спадає донизу. І головне, ніяких бантів, мережива і страз.

Вона просто ідеальна!

– Приміряєте?

– Так. Допоможіть мені, будь ласка, – погодилась я.

Коли я побачила себе у дзеркалі, то просто не змогла відвести погляду. Сукня

підійшла за всіма параметрами: лягла по фігурі, ідеально пасувала до кольору волосся,

виглядала не повсякденно, і при цьому не була занадто урочистою.

– Ти така красуня! – зітхнула мати, і у дзеркальному відображенні я помітила в

її очах сльози захоплення.

Маму можна зрозуміти: я – її єдина донька, вона мене безмежно любить і хоче

для мене лише найкращого. Мабуть, побачити мене в такій сукні – як нездійсненна

заповітна мрія.

Нездійсненна тому, що в нас ніколи не вистачить грошей. Це ж натуральний

шовк. А я навіть не питатиму, бо чудово розумію наші фінансові можливості.

– Ми беремо! – відповідає за мене мама.

– Це дуже правильний вибір! – розстилається перед нею консультантка. – Вона

зовсім нова. І до того ж ціна дуже вигідна, лише тисячу п’ятсот гривень на добу!

– Скільки? – перепитую я, бо це не просто дорого, це космічна для нас сума.

– Ми її беремо! – повторює мама.

Я здивовано обертаюся, але в цей момент вона додає:

– Не на прокат. Ми її купуємо.

Від шоку я просто відкриваю рота, хапаючи повітря, поки сукню запаковують і

мати розраховується. Та коли ми виходимо з салону, мова до мене нарешті

повертається.

– Ти продала нирку? – питаю я, тримаючи на колінах брендовий пакет вартістю

майже в тисячу доларів.

– Ні… – мама загадково посміхається і чомусь мені здається, що вона червоніє.

– Ти справді заслуговуєш на найкраще, Харуно.

– Ти уникаєш прямої відповіді на моє питання, – зауважую я.

І знову я бачу цю зачаровану посмішку… Далі вона завертає до ювелірного

магазину, і я розумію, що ми йдемо туди не просто дивитися.

– Ні, мамо! Ні! – кричу я їй, та вона лише голосно сміється за моєю спиною.

Мені було важко. Здавалося, що я не варта таких дорогих речей. І якими б не

були мрії моєї мами, я ніколи навіть подумки не приміряла таких дорогих суконь і

прикрас. Усе це взагалі не про мене. Чудово усвідомлюючи своє становище і місце в

цьому світі, я завжди об’єктивно оцінювала себе і була вдячна за те, що мала. Навіть

більше: мені було цілком достатньо, я раділа своєму життю і ніколи не бажала

більшого. Всі ці надлишки – це для інших, красивих та багатих дівчат, на кшталт

Мілани.

Варто було подумати про неї, як у серці щось боляче кольнуло, а настрій

миттєво зіпсувався.

– Не подобається? Як на мене, тобі дуже личить і пасуватиме до сукні! – голос

матері висмикнув мене з полону гірких думок.

– Подобається, – чесно відповідаю я, розглядаючи ніжні сережки й підвіску з

топазами.

– Тоді беремо цей комплект! – зраділа мама і засяяла від щастя.

Я більше не сперечалася, це не мало жодного сенсу. Нехай купує. Вона ж,

мабуть, все життя відкладала гроші, у всьому собі відмовляла заради цього дня. Все

одно зробить по-своєму.

Слідом за прикрасами були придбані комплект дорогої спідньої білизни та

лаковані черевички на високих підборах. У цей момент мій настрій не просто

зіпсувався, а став мало не депресивним.

Взуття – це мій окремий біль. Гарні черевички, стильні чобітки, босоніжки…

Ось про що я завжди мріяла: взути, піднятися з візочка і піти своїми ногами.

Мабуть, будь-яка інша дівчина на моєму місці була б щаслива від нових

дорогих речей. А мені стало гірко. Сльози наверталися на очі, але мама їх не бачила,

бо була завжди там, позаду, штовхаючи мій візок у цілком зрозуміле й

безперспективне майбутнє.

– І все ж таки, звідки в тебе стільки грошей? – наважилася запитати вже вдома,

розклавши перед собою покупки.

– Відкладала потроху останні роки. І ще… це не лише від мене подарунки.

Я здивовано обернулася до мами.

– Що? А від кого ще?

Вона тяжко зітхнула і, відсунувши сукню, присіла на край ліжка.

– Нам потрібно поговорити, Харуно.

– Про що саме? – невпевнено перепитала я, відчуваючи, що ця розмова для

мами дуже непроста.

– Не знаю, як ти сприймеш цю новину, але пам’ятаєш, до нас кілька років тому

приїздив Карен?

– Так. І що? – всередині щось напружилось від очікування.

– З того часу ми з ним переписуємось та досить часто він телефонує.

– Це він дав гроші на все це? – все ще не розуміючи, запитала я.

– Так. Крім того… у нас із ним виникли почуття, зав’язались, так би мовити,

стосунки.

Я полегшено видихнула.

– Це ж просто чудово!

Я була безмежно щаслива за маму. Вона ще молода і дуже вродлива жінка.

Мені завжди було прикро, що її особисте життя не склалося, і я відчувала свою

провину. Кому потрібна жінка з дитиною? Ще й інвалідом.

– Є ще дещо… – продовжила мати, відводячи погляд. – Карен зробив мені

пропозицію і запропонував переїхати до Франції.

А от ця новина мене приголомшила. Я очікувала почути будь-що, але не це.

– І що ти? Погодилася?

Але питання були зайві, по її очах я бачила відповідь. Вони були… щасливими.

Вперше за багато років я бачила маму такою.

– Так… – сором’язливо відповіла вона і, не втримавшись, я кинулася до неї в

обійми.

Я притулилася щокою до материних грудей, відчуваючи, як всередині

заходиться від щастя закохане серце.

– Ти заслуговуєш на щастя, матусю! Я за тебе дуже рада!

– Дякую, моя рідна.

– Слухай, а як же мій вступ? – стривожилась я, коли згадала про себе.

– Не переймайся. Карен допоможе вступити до медичного там, у Франції, я

також пройду курс навчання і буду працювати з ним у лікарні.

В очах матері застигли сльози щастя. Та і я ледь стримувалася, щоб не

розплакатись від емоцій. Попереду на нас чекають великі зміни, і це викликає приємне

хвилювання. Невже в нас все нарешті налагодиться?

У коридорі почувся звук відкривання сусідніх дверей, і моє серце здригнулося:

я що, більше ніколи не побачу Дениса?

У грудях защеміло від суму, та нехай. З ним тепер теж є кому панькатися!

Я подумки повернула йому його ж фразу і повернулася до материнських

обіймів.

Все, що відбувається, лише на краще. Зрештою, мене тут більше нічого не