Біль в мені

1998 рік

Єдине, що в мене є – це біль. Я все дитинство та юність не могла зрозуміти, за

що ув'язнена у власному неслухняному тілі? Чому я? Чим і перед ким так завинила?

Відповіді не знаходилися, проте у грудях трепетом пульсувала надія, що доля от-от

схаменеться і зробить мене нарешті щасливою. А потім мій біль помножився у сотні

разів… коли я зустріла ЙОГО.

Все почалося, коли мені було вісім. Разом з мамою ми переїхали з Вірменії в

Україну. Їй потрібна була стабільність і хороша робота, а мені – щасливе дитинство

та… лікарі.

Біль прийняв мене у свої цупкі обійми з першої ж секунди, як тільки я з’явилася

на світ. Під час важких пологів лікарі пошкодили частину мого мозку, що відповідає

за координацію рухів. Діяти потрібно було швидко – робили все, аби врятувати дитяче

життя.

Врятували… Проте є одне вагоме «але». Я інвалід. Дякувати Богу, не

паралізована, однак мої кінцівки майже не слухаються і рухаються хаотично, тому я

пересуваюся на візочку. А ще я ніколи не знаю, в який момент зі мною може статися

черговий напад. У такі моменти я міцно стискаю голову руками і розгойдуюся, наче

маленький маятник. Здається, це допомагає хоч трішки ослабити невидимий

металевий обруч, що зводить судомами мої скроні.

Моє і без того нелюдське життя ставало дедалі нестерпнішим, а в гірській

місцевості зі значними перепадами тиску – тим більше.

За класикою жанру, мої батьки розлучилися. Батько не витримав постійного

плачу і вантажу відповідальності, тож через кілька місяців після мого народження

залишив нас із мамою, переїхавши до іншого міста.

Мати працювала медсестрою у місцевій лікарні. Її зарплати ледь вистачало на те,

щоб нас прогодувати. Шукати іншу роботу вона не хотіла, на те була вагома причина –

можливість діставати мені необхідні ліки.

Батько не допомагав. На відміну від його батьків, які вважали, що син втратив

гідність і будь-яке право на повагу з їхнього боку. Тож дідусь, як міг, намагався

замінити мені батька, а бабуся доглядала мене, коли мати заступала на чергування,

робила масажі й водила на реабілітаційні тренування.

А потім все змінилося. З різницею всього у два місяці сталися дві важкі для

нашої родини події. Спочатку мати потрапила під скорочення і втратила роботу, а

потім загинули бабуся та дідусь.

Це мій другий біль – найважчий. Біль втрати. І, на відміну від фізичних

страждань, на нього не діє жодне знеболювальне. Навіть зараз… варто лише згадати

найрідніших мені людей, як з очей котяться сльози, розпливаючись по літерах

великими гіркими краплями.

Втрата рідних помітно погіршила наше становище. У Вірменії мати більше не

бачила для нас майбутнього, тож у пошуках кращого життя ми вирішили виїхати з

країни. Так і опинилися в Києві. На останні гроші орендували невеличку квартиру на

першому поверсі й чекали, що ось-ось все налагодиться.

Напевно, нам пощастило, бо мати майже одразу знайшла місце в лікарні поблизу

дому, домовившись з колегою, яка ще й виявилася нашою сусідкою, про те, щоб вона

час від часу заглядала до мене, годувала й допомагала, якщо це буде необхідно.

Весь вільний час я проводила біля вікна, спостерігаючи за дітьми, що бавились у

дворі. Я заздрила їм, бо в мене ніколи не було справжнього дитинства і друзів. Вони

так легко і гарно рухалися в той час, коли мені доводилось докладати неабияких

зусиль і хаотично водити рукою в повітрі, перш ніж взяти щось зі столу.

В один з таких днів я вперше побачила його. За вікном було яскраве літо: сонце

щедро дарувало всьому світу своє тепло, а його яскраві промені змушували мружитися

та посміхатися водночас. Тетяна гріла мені обід, а я сиділа на візочку біля відчиненого

вікна. Діти кидали один одному м’яч, щось вигукували й голосно сміялися.

Випадково один з хлопців не розрахував силу, і м’яч полетів просто під моє

вікно, сховавшись у кущах з великими рожевими квітами.

Швидкими кроками хлопчик здолав відстань від дитячого майданчика до

під’їзду, вправно переліз через низенький дерев’яний паркан і почав нишпорити в

чагарниках у пошуках загубленої речі.

– Он він, зліва! – пролунав голос Тетяни над моєю головою.

Хлопець повернувся вбік, схопив м’яч та, промовивши «Дякую!», підвів погляд.

Але Тетяна вже відійшла, і єдиною, кого він міг побачити у вікні, була я.

Його здивовані величезні блакитні очі витріщилися на мене. Від такої

несподіваної уваги я зніяковіла і хотіла схопитися за колесо візка, щоб відкотитися від

вікна, та мої руки, що жили своїм життям, злетіли догори, виписуючи в повітрі

чудернацькі спіралі. Злякавшись, я сіпнулася і зачепила правою рукою вазон, що стояв

на підвіконні. Горщик гучно впав на підлогу, розлетівшись на уламки з грудками

землі.

Це був паросток гранатового дерева, який мама привезла з собою на згадку про

батьківщину. Єдине, що якось пов’язувало нас із минулим життям. Мені було прикро,

я знала, що мати засмутиться через мою необачність, і на очі почали навертатися

сльози.

Тетяна злякалась не менше за мене. Схопилася з місця і, присівши, метушливо

збирала осколки від горщика.

– Гей, ти в порядку? – почула я голос з вулиці.

Стало страшно, що хлопець сміятиметься з моєї незграбності, але коли я

наважилась знову визирнути у вікно, на його обличчі не було посмішки. Навпаки, в

його погляді я побачила стурбованість та тривогу.

– Ти в порядку? – повторив він, ніби підтверджуючи, що запитує саме мене.

Я повільно кивнула головою, і в цей момент відбулося те, чого я зовсім не

чекала: він усміхнувся. Мене переповнило якесь нове й незнайоме досі відчуття –

неймовірного тепла і дуже приємного хвилювання.

– Ти давно тут живеш?

Просто дивилася на нього і намагалася вгамувати свої емоції, бо від

сором’язливості не могла промовити ані слова, а серце тремтіло у грудях так, немов

ось-ось вистрибне.

– Ти не хочеш зі мною розмовляти? – ніяк не вгамовувався хлопець. – Скажи

лише, як тебе звати?

За моєю спиною почувся шурхіт. Підійшла Тетяна та визирнула у вікно:

– Її звати Харуна, Денисе. І я думаю, що тобі вже час іти додому, читати книжку.

Пам’ятаєш, що ти мені обіцяв вранці?

Що? Це син Тетяни? Нашої сусідки? Тобто він – мій сусід?!

Хлопець засмучено зітхнув:

– Ну ма-а-ам, можна ще десять хвилин? Ну будь ласочка!

– Тільки десять!

– Бувай, Харуно! – щоб не гаяти час, Денис махнув мені рукою, і, міцно

тримаючи м’яча, побіг до дітей на майданчик.

– От бешкетник! – Тетяна поклала теплу руку мені на плече, а потім додала: –

Чекай, я тут приберу, а потім тебе погодую.

Щоб підмести підлогу, їй довелося відвезти мене далі від вікна, а я була неначе

зачарована. Його посмішка…блакитні очі… проникливий погляд… Здавалося, що він

досі тут. Не помітила, як приклала руку до грудей – десь там глибоко в серці

розквітало щось неймовірно приємне і зворушливе.

Той день повністю змінив моє життя. Як і раніше, я весь час сиділа біля вікна,

але вже не задля того, щоб спостерігати за дітьми. Все, що мені потрібно було для

щастя – бачити Дениса, чути його голос, спостерігати, як вправно він набиває м’яча, і

мріяти, що коли-небудь ми знову поговоримо.

Інколи мені щастило. Ніби відчуваючи мій погляд, Денис обертався до вікна і

завжди посміхався. В такі моменти щастя переповнювало мене настільки, що хотілося

зістрибнути з візочка і танцювати. Здавалось, що я ось-ось злечу. Та єдине, що мені

залишалося – сидіти на місці й намагатись сховати свої почуття якомога глибше.

Мовчати про те, що вже пустило глибоке коріння в мою душу.

– Чого посміхаєшся? – якось спитала мама, спостерігаючи за мною зі

сторони.

Я обернулася і посміхнулася ще ширше. Зізнатися їй? Нізащо! Денис – це моя

велика таємниця, про яку ніхто не повинен знати.

– Донечко, що трапилось? – мама ніжно посміхнулася і підійшла ближче, щоб

заглянути мені в очі.

– Нічого, все добре… – тихо відповіла я, переводячи погляд на маленький

гранат, який ловив останні літні промені на підвіконні в новому гарненькому горщику.

Тетяна пересадила його в той самий день, коли я вперше побачила Дениса. З цього

моменту деревце стало таємним символом моїх почуттів.

Пролунав дзвінок, і мама пішла відчиняти. Я ще раз зиркнула у вікно, але

Дениса вже не було. Відчула, наче мене спустили з небес на землю й одразу захотілося

плакати: тепер доведеться чекати до завтра, щоб знову його побачити.

– Привіт! – почула я голос позаду, і серце завмерло на кілька секунд.

Почулося? Наче ні. Я обернулася і побачила на порозі Дениса.

Що я пережила в той момент? Мене охопив жах, що тепер він дізнається про

мою неповноцінність. А що, як не схоче тепер дружити, як і всі інші діти? Я

затамувала подих і відчула таку розгубленість, що мені хотілося зникнути. Думки

роїлися в голові з шаленою швидкістю, а перед очима усе поплило. Та ці переживання

виявилися марними: хлопець стояв і захоплено розглядав мій візочок.

– Ого! Крута в тебе тачка! – широко посміхнувся Денис. – Мамо, а можна я її

покатаю по квартирі?

Я перелякано озирнулася, шукаючи поглядом Тетяну. Вона стояла осторонь,

тримаючи в руках пиріг, і посміхалася.

– Денисе, краще не займай її.

– Можна… – тихо вимовила я, розуміючи, що шансу на таку близькість може

більше не бути.

– Мамо, Харуна не проти! – зрадів Денис і, схопившись за ручки візочка, почав

його розвертати.

– Потихеньку, Денисе, не перекинь її… – застерегла Тетяна. – Обережніше,

двері! Денисе!

Та ми вже її не чули. Денис вправно віз мене з кухні через коридор у кімнату. У

вухах щось гупало від розуміння, що він зовсім поруч, одразу за моєю спиною.

Здавалося, що я відчуваю його кожною клітиною, настільки в мені загострилися всі

відчуття.

– Це твоя кімната? – спитав Денис, зупинившись.

– Так.

Він обійшов візочок і розглядав усе навколо.

– А ці книжки? – він вказав рукою на велику полицю. – Теж твої?

– Так… – сором’язливо відповіла я, досі не вірячи в те, що відбувається.

Мені це все сниться, не інакше. Я марю, напевно. Денис у мене в гостях? Це ж

просто неможливо!

– Ніколи ще стільки книжок не бачив! – вигукнув він, підтверджуючи реальність

ситуації.

– Ти любиш читати? – перепитала я, щоб підтримати розмову.

– Та не дуже! Але мама каже, що треба.

– А я дуже люблю книжки, в них стільки цікавого!

Дійсно, як мені було їх не любити, якщо читання – це єдине, що я взагалі можу

робити самостійно. Єдина змога хоч якось вийти за межі кімнати, пізнати світ і чомусь

навчитись.

– А яка твоя улюблена книжка? – запитав Денис, зацікавлено роздивляючись

полиці.

– Про сім чудес світу. Он там вона, зелена.

Я хотіла вказати на книгу рукою, та вона мене не слухалася і хаотично рухалася

в повітрі.

Не в змозі зупинити власну кінцівку, я перелякано подивилася на Дениса. Наче

розуміючи, що я не можу впоратись, він схопив мене за зап’ястя й обережно поклав

руку на коліна. Не вимовляючи жодного слова, не показуючи жодної емоції, ніби те,

що відбулося, – цілком нормальне явище. Однак мені було неймовірно соромно, і я

знову відчула це непереборне бажання стати невидимою. Сама не помітила, як

схилила голову, щоб сховати збентежений погляд.

– Ти що, образилася? – запитав він, наполегливо заглядаючи мені в обличчя.

– Ні.

– Тоді що з тобою?

Я знизала плечима, не знаючи, що відповісти. Не розповідати ж йому про те, що

закохалася і тепер, як ніколи раніше, соромлюсь сама себе.