Глава 2. Денис

2002 рік

Замість того, щоб піти додому, натискаю на дзвінок біля дверей Харуни.

Терпляче чекаю, доки вона доїде візочком і відчинить. І ось нарешті чую знайоме

клацання замка.

– Привіт! – дивлюсь на неї з-під лоба, який, напевно, виглядає не дуже.

– Господи, що трапилось? – її очі повні жаху і хвилювання. – Проходь, зараз я

тобі допоможу.

Мовчки заходжу до квартири, скидаю взуття і йду за Харуною на кухню. Вона

бере із шафки аптечку та дістає звідти все необхідне.

Я не знаю, що їй сказати. Сам не розумію, навіщо прийшов до неї в такому

вигляді. Можливо, тому, що батьки не зрозуміють причини, чому я поліз у бійку. Ще

й, чого доброго, насварять. А з Харуною мені легко. Що б я не зробив, вона завжди

мене розуміє.

– Боляче? – питає вона, поглядаючи хмуро на рану.

Я підіймаю погляд. Її карі очі й довгі пухнасті чорні вії зовсім близько… Вона

обережно прикладає вату з перекисом до моєї розсіченої брови самими кінчиками

пальців.

– Ш-ш-ш…

Вона швидко забирає ватку і дмухає пухкими губами на рану. Вдаю, що це

зайве. Хоча я ще малий, та все одно чоловік, тож не можу проявляти слабкість перед

дівчинкою.

Харуна заглядає мені у вічі – вона одразу побачить, якщо раптом я спробую

збрехати.

– Хто це зробив?

– Петренки, звісно… – відповідаю чесно.

– І за що вони тебе так?

– Ні за що! – тепер вже намагаюся приховати деталі.

– Побили тебе вдвох без причини? – недовірливо перепитує Харуна.

– Сам винен. Я перший вдарив.

– Навіщо?

– Заслужили... – коротко відповідаю і відвертаюсь.

Насправді я почув, як однокласники пліткували про мою закоханість в

«інвалідку». Я не стримався і ринувся в бійку, за що й отримав. Та Харуні про це знати

необов’язково.

Вона прибирає за вухо пасмо волосся і тяжко зітхає:

– Раніше у тебе не було від мене секретів. Я думала, що ми друзі.

– Ми і є друзі.

Чомусь після цих слів погляд Харуни стає ще сумнішим, а далі вона підіймає

руки й натискає пальцями на скроні. Я знаю, що це означає – у неї починає боліти

голова.

– Знову? – питаю стривожено.

Вона ледь помітно киває, а я біжу по воду і ліки.

– Ось, тримай.

Харуна випиває пігулки та, заплющивши очі, дякує.

– Допоможи мені лягти, будь ласка.

Підіймаю Харуну з візочка, щоб вона могла дістатися ліжка.

– Подзвонити твоїй мамі? – питаю, вкриваючи її стрункі ноги пледом.

– Ні, не потрібно. Зараз мине. Краще почитай мені, будь ласка.

Я сідаю на її ліжко, спираюся спиною до стіни й відкриваю книгу на тій

сторінці, де закінчив читати вчора.

Я не помітив, як Харуна стала моїм найкращим другом. Спочатку я просто

жалів її, адже у неї зовсім не було друзів. Ми з хлопцями та дівчатами могли годинами

гратися у дворі, а вона ніколи не виходила, лише спостерігала за нами з вікна і завжди

була сумна.

Мені захотілося з нею подружитися, щоб їй також було з ким спілкуватись, і я

запитав маму, чи можна сходити до дівчинки в гості. Звісно, мати попередила про те,

що Харуна не така, як всі, і попросила ставитись до неї, як до звичайної людини, щоб

не образити.

Тоді я не думав, що вона стане мені настільки близькою. А зараз, коли нам по

дванадцять, мені з нею цікавіше, ніж з іншими однолітками. Ми майже весь вільний

час проводимо разом.

Коли ми були вдвох, я називав її Ру. Так було простіше вимовляти її ім’я. До

того ж вона була схожа на маленьке кенгурятко з мультфільму про Вінні: така ж

весела і безпосередня. Нам завжди було цікаво. Вона навчила мене любити книги, йти

за покликом серця і… мріяти. Харуна і сама безперестанку мріяла, як колись

вилікується, зможе ходити та жити, як всі. Попри візочок і заперечення лікарів, вона

завжди щиро вірила, що буде саме так.

Минулого року в неї змінився лікар, який також у це повірив. Він призначив їй

інше лікування й нову програму фізичних вправ. І тепер Харуна майже повністю

контролює рухи рук. Вона навчилася писати та дуже багато малює, а цього року

вперше пішла до школи, і тепер ми вчимося разом.

Але, допомагаючи Ру у школі, я нажив собі ворогів серед однокласників. Вони

почали дражнити її в перший же день. Я кілька разів намагався пояснити, що так

поводитись нечемно, та вони не хотіли слухати, сміялися і почали цькувати й мене.

А що Харуна? Вона, не зважаючи ні на що, завжди відповідає на усі образи

посмішкою, наче її це взагалі не стосується. Просто радіє життю та новим

можливостям, не звертаючи увагу на образи та колючі слова.

Я подивився на Харуну, яка лежала, тримаючи руку на лобі.

Вона така дивна. Як вона це робить? Чому така добра до всіх, хто її зневажає?

Чому завжди пробачає?

– То ти читатимеш чи ні? – тихо питає вона, наче відчуваючи мій погляд.

Я посміхаюся. Знову дивує: зараз її мучить нестерпний біль, але вона хоче, щоб

я читав вголос.

– Хто той чоловік, що приїздив до вас учора?

Харуна розплющує очі, і в її погляді я бачу здивування.

– Звідки ти знаєш?

– Бачив, як він виходив з вашої квартири.

– Це мій дядько.

Хм, я й не знав, що в тітки Асмік є брат. Не став розпитувати, але Харуна сама

продовжує свою розповідь:

– Це двоюрідний брат мого батька, Карен. Він лікар, живе у Франції, а зараз

приїхав на кілька днів у Київ на конференцію та вирішив завітати до нас у гості.

– А тато твій, він… де? – обережно питаю я.

Харуна знову відкриває очі, прибирає руку з чола і хитро посміхається.

– Розповім, коли скажеш, за що Петренки тебе побили.

В цілому, якби в нашому класі не було Петренків, все було б набагато краще.

Ці близнюки вважають себе крутішими за всіх. Вони вирішують, хто хороший, хто

поганий, а всі інші їм потурають.

– Ну, Денисе… Зізнавайся. Це через мене? – питає вона, зазираючи мені в очі.

– Ні. Це через те, що вони мене бісять.

Харуна розчаровано зітхає. Ми забуваємо про її батька, і я, як вже склалося за

нашою традицією, читаю про пригоди Робінзона Крузо.

– Слухай, а тобі хтось з дівчат подобається?

Я ковтаю залишок недочитаної фрази. Це питання для мене неочікуване, і я не

готовий їй зізнатися. Я ніколи не намагався розібратися у своїх почуттях до Ру. Вона

для мене більше, ніж просто друг. Думаю, що я закохався, але мені соромно сказати

правду.

– А тобі з хлопців?

Щоки Харуни червоніють, і вона прикриває очі, щоб не видати себе.

Значить, їй хтось таки подобається. Цікаво, хто саме? Згадую, що вона сидить

за першою партою разом з красунчиком і відмінником Іллею. Невже вона зараз про

нього подумала?

Не знаю, від чого, але мені перехопило подих і раптом стало якось дуже гірко.

– Якщо не хочеш – не зізнавайся. Мені Мілана подобається. Я в неї ще з

першого класу закоханий… – брешу, щоб приховати свої справжні почуття.

– Мілана? – перепитує Ру, широко розкривши очі від здивування, але чомусь не

перестає червоніти і якось сумно додає. – Так, вона дуже гарна. Така струнка, така

рівненька. А ще займається балетом…

На цьому її промова переривається, і Харуна поринає у свої думки… Мабуть,

про те, що ніколи не зможе танцювати. Я знаю, бо вона не раз порівнювала себе з

іншими дівчатами. В такі моменти мені ще більше хочеться, щоб вона вилікувалась,

але все, що я можу, це пожаліти її та сказати щось приємне.

Я кладу книгу на парту, що біля ліжка, і лягаю поруч з Харуною. Обіймаю її та,

як завжди, починаю заспокоювати:

– Ти обов’язково зможеш танцювати. Я вірю в це.

***

– Денисе! – чую тихий голос матері. – Денисе, ти що, заснув?

Відкриваю очі й розумію, що лежу поряд з Харуною. На вулиці вже зовсім темно, лише

світло з коридору б’є трикутним променем на підлогу.

Напевно, Ру мріяла, щоб на моєму місці був зараз Ілля. Всередині знов щось неприємно

зашкребло, і не залишалося більше нічого, окрім як швидше вибігти з кімнати.

– Господи, що це?! – скрикнула мати, побачивши моє розбите обличчя при світлі. – Ти що,

побився? Чому ти додому не прийшов одразу? Тобі треба в лікарню!

– Не треба. Все добре. Ходімо.

Вона все ж таки потягла мене в лікарню. І поки мені зашивали брову, в усіх фарбах

розповідала тітці Асмік, що застала нас із Харуною в одному ліжку, що ми майже дорослі й заради

нашого ж добра необхідно обмежити наше спілкування. Бо це зараз ми були одягнені. А хто зна, що

буде наступного разу.

Вдома на мене чекала ще одна важка виховна розмова. Цього разу з батьком, який вперше

вирішив поговорити зі мною, як з чоловіком. Про те, звідки беруться діти й що дівчина з шанованої

сім’ї ніколи не буде поводитись так, як Харуна. А серйозний хлопець, який дівчину поважає, ніколи

навіть не сяде на дівоче ліжко, не те щоб там спати.

– Ми просто друзі… – я намагався щось заперечити, проте мене ніхто не слухав.

– Ще скажи, що ви з нею просто книжки читали! – засміявся батько, і мені стало дуже

неприємно.

– Так і є! Просто читали, а потім випадково заснули.

– Щоб я тебе більше біля цієї малої хвойди не бачив! Ясно тобі, Денисе?! – цього разу тато

підвищив на мене голос так, що я аж здригнувся.

– Іване! – втрутилася мати. – Не треба так.

Мені було дуже образливо все це слухати. Я скочив з місця й побіг до себе в кімнату, гучно

грюкнувши наостанок дверима. Чесно, сам злякався того, як бабахнуло. Думав, що зараз батько

наздожене та я ще й за свою зневажливу поведінку вислухаю. Ображений, я ліг на ліжко і став

прислухатися.

Через кілька хвилин двері відчинилися, але це була мати. Лише у неї така легка хода..

– Синку…

Я не відповів, ковтаючи гіркоту образи: на Ру, якій подобався інший, і на батьків, які взагалі

нічого не розуміють.

– Денисе, ми з татом не бажаємо тобі нічого поганого. Харуна хороша дівчинка, але ми дуже

хвилюємось за тебе.

– Він не мав права так говорити про неї… – відповів я напівпошепки.

– Синку… Можливо, пізніше ти зрозумієш…

Мені було важко витримувати ті емоції, що вирували всередині. Чому всі так ненавидять

Харуну? І однокласники, і навіть мої батьки! Я піднявся, сівши у ліжку:

– Що я маю зрозуміти?! Ми з нею дійсно просто друзі. І взагалі, їй подобається інший

хлопець! – останні слова прозвучали занадто нервово, і мама мовчки взяла мене за руку.

– А тобі? Тобі подобається Харуна?

Її голос був таємничо тихим, таким, що ставало зрозуміло: все, що я скажу, залишиться між

нами. Проте питання було занадто особистим, моє серце на секунду завмерло, не бажаючи випускати

те, що було приховано всередині.

– Денисе, синку… – я відчув, що вона зніяковіла. – Я знаю, що вона тобі подобається.

– Це не так! – збрехав я матері. – Ми просто друзі. І все.

– А що тоді означав твій сьогоднішній поцілунок?

Капець, вона бачила, як я поцілував Харуну? Так ось з чого ці всі балачки та розмови!

– Мамо, ну ти серйозно? – питаю й надалі вдаючи спокій. – Ти ж мене цілуєш на ніч, от і я її

поцілував. Просто по-дружньому.

– Тобто це було лише дружнє прощання, не більше? – вона примружила очі й хитро

посміхнулася, придивляючись.

– Так!

– Добре, синку. Добраніч.

Мама хотіла нахилитись і поцілувати мене в щоку, проте не стала цього робити. Просто

підвелася з ліжка і вийшла з кімнати, лишаючи мене наодинці з моїми заплутаними думками.

Ру лежить обличчям до мене, і я відчуваю ніжне тепло на плечі від її тендітної руки.

– Денисе! – знову чую, як мати нетерпляче мене гукає. – Йди додому! Вже майже дев’ята

вечора, а в тебе ще уроки.

Дівчина поруч заворушилася.

– Ми що, заснули?

– Тсс, спи. Я піду додому. Завтра в школі побачимось.

Несподівано для себе самого я нахиляюсь і цілую її в щоку. А далі злякався… і застиг на

місці. Побачив крізь темряву, як заблищали її перелякані очі, і вона затулила долонею обличчя.

– Денисе! Я сказала йти додому! – мати зазирнула у кімнату.