2.2

Але коли я дивлюся на чоловіка, що сидить у кріслі навпроти, з голови миттю вивітрюються всі думки.

Його волосся сиве, ледь торкається плечей. Чорні, як обсидіан, очі дивляться настільки уважно, що не залишається навіть сумніву - він знає, про що я думаю.

Гачкуватий ніс, соболині брови, на шиї платиновий ланцюжок… Одягнутий у темно-сірий костюм та білосніжну сорочку. Він піднімає руки, і я бачу на безіменному пальці лівої руки масивний перстень у вигляді голови орла.

У всьому вигляді чоловіка є щось східне, але визначити, до якого саме народу він належить, я не можу. До того ж, швидше за все, напівкровка...

- Ти на мені дірку пропалиш, - зауважує він та посміхається.

До щік приливає кров, стає жарко. Відчуття, ніби викрили в чомусь ганебному. Хоча я нічого поганого не зробила. Не я увірвалася в чужий будинок.

- Хто ви? - нарешті питаю я, коли повертається можливість нормально міркувати. - І що вам потрібно?

- Яка балакуча.

Йому явно подобаються мої безпорадність та нерозуміння. Його супутники переглядаються, в їх очах миготить щось таке, від чого хочеться втиснутися до спинки дивана.

Але це лише коротка мить. Тому в наступну хвилину сивий раптом представляється:

- Моє ім'я Григорій Іскандеров. Не впевнений, що Аля колись про мене говорила, хоча ми прожили разом п'ять років.

Я похмуро прикушую нижню губу. А ось і знаю. Правда, зовсім небагато. Тітка Аля щось говорила про перше кохання та неймовірного хлопця, в якого закохалася, коли була ще студенткою. Я знаю, що вони одружилися. А ось чому розійшлися – гадки не маю.

- Згадувала, - обережно кажу йому і одразу переходжу в наступ: - Ви знаєте, що вона в лікарні?

- Знаю, - холодно відповідає Іскандеров. - Інакше мене б тут не було.

Хочеться запитати, навіщо він зламав двері в квартиру колишньої дружини. Хочеться зрозуміти, чим я заслужила таке ставлення і страх. Хочеться закричати та вимагати пояснень.

Однак я сиджу немов кролик навпроти удаву та розумію, що не можу навіть поворухнутися. Кричати, впадати в істерику - безглуздо. Мене скрутять в мить. І добре, якщо залишать цілою. Тому залишається тільки чекати, що скаже Іскандеров.

Пальці мимоволі впиваються в дешеву шкіру рюкзачка. Неприємно смокче під ложечкою від передчуття, що цей візит добром не закінчиться.

- Річ у тім, Ліє, що багато років тому Аля забрала у мене одну річ. Вона вважала її своєю по праву. Спочатку я був страшенно злий. Але потім... потім я прийшов до висновку, що це не так вже й погано. Зрештою, саме ця втрата привела мене до прогресу та подальшого зростання.

- Про що ви? - хрипло питаю я, не розуміючи, про що він говорить.

- Дізнаєшся, погано вихована Ліє, - гмикає Іскандеров. - Слухай далі, не перебивай старших, будь ласка.

Від його тону по моєму хребту пробігають мурашки, а пальці замерзають. У ньому є щось таке, що не дає спокійно дихати, що змушує лізти в голову абсолютно недоречним думкам.

- Я не тримаю зла не Алю, хоч до сьогоднішнього дня і не збирався їй допомагати, - продовжує він. - Але людина вирішує, а бог… змінює ці рішення. Я вже говорив з лікарем.

Настає пауза. Я дивлюся на нього. Трохи недовірливо, трохи дивно. В душі поселяється впевненість, що він говорить правду. Щось таке є в інтонації, що не дає можливості сумніватися.

- І? - тихо питаю, не витримуючи пильного погляду його чорних очей.

Він просто озвучує суму, необхідну на лікування.

Рюкзак випадає у мене з рук і з глухим стуком вдаряється об підлогу.

Я тупо дивлюся вниз, на килим. І розумію, що навіть якщо кину університет та знайду хоч якусь роботу, не зможу стільки отримувати.

- У мене стільки не буде, - говорю не своїм голосом, ламким та моторошним.

- Я в курсі, - раптово вимовляє Іскандеров. - Тому у мене до тебе є пропозиція.

***

Наш час

Я стою біля дзеркала. Пензлик з пудрою пурхає по щоках та вилицях.

Пройшли ті часи, коли я дозволяла собі вийти без макіяжу, нехай навіть природного. Дружина Кирила Рогинського не може виглядати як дівчинка з сусіднього під'їзду. Все повинно бути підібрано, підігнано, приведено до ладу.

Довге каштанове волосся виблискує, волосинка до волосинки укладається довго і старанно. Косметика робить обличчя більш дорослим, згладжує всі дрібні недоліки.

І в дзеркалі відбивається трохи монументальна дівчина, якій може бути як вісімнадцять, так і тридцять. Мої карі очі ідеально гармоніюють з кольором шкіри та карміновою помадою.

- Моя досконалість, - любить повторювати Кирило, коли я виходжу зі спальні. З макіяжем, але... оголена. Кожен чоловік ведеться на своє. Цей - так.

Мій погляд падає на бордову мітку на плечі, і я тут же натягую рукав кофти з легкої повітряної тканини.

Я прикриваю очі і впираються лобом у холодну поверхню дзеркала.

Кирило вчора був... ніби сам не свій. Перед очима досі стоїть сцена, як він влітає до моєї кімнати і стоїть в дверному отворі. Очі мало не палахкотять вогнем, губи стиснуті в одну лінію.

- Ліє, що відбувається? - він намагається говорити рівно, але ось-ось зірветься на крик.

Це не стільки лякає, скільки дивує. Ми з Кирилом - ідеальна сім'я. Ми не кричимо один на одного, вважаємо за краще з'ясовувати стосунки, як цивілізовані люди.

Але зараз... Зараз, здається, він на межі.

Не встигаю зістикувати одне з іншим. Він в кілька кроків долає відстань між нами і виявляється дуже близько. На ньому немає одягу, від запаху і виду його шкіри всередині прокидається бажання.

Я з жахом усвідомлюю, що саме в бажання переплавляється мій страх.

- Не мовчи, - хрипко говорить Кирило, різко піднімає своїми руками моє підборіддя та примушує дивитися прямо в очі. - Ти весь день сама не своя.

Зараз я бачу в ньому того Кирила, в якого закохалася ще на тому пафосному прийомі, який влаштовував мій дядько. Кирило, мій майбутній чоловік... Пристрасний, неймовірний, найкращий.

Думки про відео і коханку відходять на задній план. Я все одно ніколи не зізнаюся, мої думки заборонені для тебе, коханий.

Кирило хмуриться, але я використовую зброю, яка завжди б'є без промаху.

- Маленька жіноча примха, - шепочу ледь чутно, дивлячись на нього крізь напівопущені вії.

А потім піднімаюсь на носочки та торкаюся його губ. Лагідно, ненав'язливо, дражливо. Він не реагує, ніби зараз скаже, що розкусив мою хитрість, але одразу стискає мене в обіймах так, що складно дихати.

Його губи мнуть мої в шаленому, трохи хворобливому поцілунку. Здається, ніби з нього виливаються невпевненість і нерозуміння, викликані моєю поведінкою.