Глава 2. Лія згадує минуле

Шість років тому

Сонце немилосердно палить прямо в маківку голови.

Я збираю волосся в косу, але кучерики все одно вискакують з неї, доводиться здувати їх та заправляти за вуха. Пальці пахнуть клеєм, білу шкірочку доводиться віддирати від подушечок.

Але це ні краплі не засмучує, тому що товста пачка оголошень вже закінчилася. Сьогодні я впоралася набагато раніше. Та й зараз можна забігти додому, взяти продукти і поїхати в лікарню до тітки Алі.

Вона кожен раз просить приїхати раніше. Я усіма силами намагаюся скоріше закінчити з роботою та мчу до неї. Зараз вже більш-менш. Серце - не жарти. Я плакала ночами після того, як її відвезли на швидкій.

Крім тітки Алі у мене нікого немає. Батьки загинули в автокатастрофі, коли мені виповнилося два роки. Тітка, бездітна та самотня, забрала мене до себе і виховувала як рідну. Вона каже, що я дуже схожа на свою матір, її покійну сестру, і часом сумно посміхається.

Ми живемо бідно, тітка працює вчителькою математики в школі. Бере хлопців та дівчаток на репетиторство, намагається заробити зайву копійчину, але при цьому все одно не можна сказати, що наше фінансове становище стає краще.

І тут... Їй просто стає погано серед ночі.

Що найгірше - раптово. Тітка Аля ніколи не скаржилася на серце, лікарі лише розводять руками. Але від гріха подалі залишають її в лікарні. Пацієнтка впирається і не хоче залишатися надовго, я насилу вмовляю її прислухатись до голосу розуму.

Вона розуміє, що не потрібно поводити себе, як вередлива дитина. Але тітка Аля не любить лікарні і нічого не може з собою вдіяти.

Тому я поправляю лямку рюкзака у себе на плечі та йду до метро. Встигаю застрибнути до вагону, ледь можу триматися за поручень - народу занадто багато, - але все одно відчуваю себе задоволеною.

Все добре, все вийде. Ми зможемо довше поговорити, розповім про сьогоднішні пари англійської. Адже я вчуся в університеті на перекладача, змогла поступити на бюджет, чим дуже пишаюся.

Я добираюся до нашого спального району, піднімаюся по сходах на четвертий поверх, на ходу дістаючи з кишені ключі. Ось вже показуються подряпані двері, кругла ручка та...

Двері відчинені. Моторошно чорніє щілина, тому що в коридорі темно.

Мені недобре. Думки плутаються, наскакують одна на іншу. Долоні стають мокрі, на чолі виступає піт. Що робити, що робити? Я проста дівчинка, у мене немає ні зброї, ні можливості протистояти злодієві.

Добре, якщо він вже пішов. Тоді мені залишається тільки підраховувати збитки. А якщо тут? І озброєний?

Нервово пригадую всі цінні предмети. Господи, та що там взяти... старенький комп'ютер, який потрібен мені для навчання, пара золотих прикрас тітки Алі, телевізор... Є ще бойлер та пральна машинка, але вони теж старі. Ледве працюють.

«Треба викликати поліцію», - нарешті проноситься в голові розумна думка.

Я роблю крок назад, але несподівано голова йде обертом. Доводиться хапатися за ручку. Двері зрадницьки скриплять, серце стрибає в горло, я забуваю як дихати.

Через кілька секунд двері штовхають, я вдаряюсь спиною об стіну. Від попереку до плечей пробігає хвиля болю.

Чиясь рука стискує горло, перед очима темніє. Я хриплю, намагаюся вирватися, проте нічого не виходить. Той, хто поруч, набагато сильніше мене. Тут темно, і я не можу розгледіти його обличчя.

Вчіплююся нігтями в рюкзак, намагаюся вдарити, але штучна шкіра просто вислизає.

- Від... пус ... тіть... - хрипло благаю безлике чудовисько, і відчуваю шкірою, як воно посміхається.

А потім різко розтискає руку. Я сповзаю по стінці та намагаюся відкашлятися, горло дере наждачкою, перед очима все пливе.

Мій кашель розрізає тишу в коридорі. Зі сходової клітки раптом лунають кроки; всередині спалахує вогник надії, що це хтось із моїх сусідів.

Намагаюся встати, але мене тут же різко хапають за волосся та втягують до квартири. Я скрикую, рот затискають долонею, яка тхне тютюном.

- Взялася тут... - видихає він мені на вухо. - Якого біса припхалася? Невже справ мало? Погане дівчисько, що тепер з тобою робити?

- Припини, - раптом хтось осаджує його з кімнати.

Тихо так, спокійно, але при цьому настільки владно, що не виникає навіть думки чинити опір.

У нього низький голос, такий, що всередині мимоволі все тремтить.

Долоня зникає з мого рота, але горло немов перехопило сталевим обручем, і я не можу вимовити ні слова. Хоча мовчати не можна. Хіба що зайвого не говорити. Втім, зараз мені настільки страшно, що казати якісь грубощі не потягне. Чи не в тій ваговій категорії. Дурепа. Ідіотка. Треба було відійти і відразу викликати поліцію, а не стояти поруч.

- Відпусти дівчинку, вона не винна, що прийшла додому. Будь ввічливим, врешті-решт.

Я ковтаю слину. Ввічливі не хапають дівчат за горло і не тягають за волосся. Та не затискають їм рота і не...

- Ну, Ліє, заходь. Нам є про що поговорити, - виголошує той самий голос, і я навіть не підозрюю, що багато років він буде снитися мені в кошмарах.

Мене штовхають в кімнату, я втрачаю рівновагу і падаю. Однак тут же опиняюся в міцних обіймах. Жорстких і самовпевнених, але явно без бажання заподіяти біль.

- Дивись, куди ступаєш, малятко. Так недалеко до біди.

Його дихання лоскоче мою скроню, по тілу пробігає гаряча хвиля. А ще пахне сандалом і якимось східним ароматом.

Мене саджають на диван і більше не говорять ні слова.

У нашій маленькій кімнатці стає занадто тісно і незатишно, коли я розумію, що тут три чоловіки. Один - високий та широкоплечий, в діловому костюмі. Правда, він більше нагадує бійця, ніж бізнесмена. Дуже коротка стрижка, неприємний пронизливий погляд, важкі надбрівні дуги, величезні кулаки. Саме він затягнув мене в квартиру, а до цього - тримав за горло.

Інстинктивно я здригаюся на дивані та відсуваюсь в бік. Він зауважує це і посміхається. Тільки посмішка більше схожа на звіриний оскал, і я відчуваю себе загнаною мишею, у якої немає жодного шансу втекти на волю.

Повертаю голову і бачу, що біля вікна стоїть світловолосий чоловік. Він теж у костюмі, але його зовнішність куди більш приємна та... оманлива, ніж у першого. Другий може бути як чесною людиною, так і чудовиськом, яке ніколи не випускає зі своїх пазурів здобич. Він дивиться на мене спокійно, без погрози, але й без симпатії. Немов на дивані взагалі нікого немає.

І це дає невеликий перепочинок від агресії «бійця».