2.3

Мої груди притискаються до його грудей, жар піднімається від низу живота та розливається по всьому тілу палаючою лавою. Мені подобається цілувати цього чоловіка. Мені хочеться його пестити та гладити. Я бажаю належати йому повністю, без залишку.

Руки Кирила тягнуть пояс мого халата, шовкова тканина зісковзує з плечей та спини. Кирило дивиться на мене жадібно, голодно. У ці моменти відходить на задній план холодний бізнесмен - і прокидається справжній хижак.

Він цілує мене, вигладжує боки та стегна. Губи Кирила обпалюють шию і плечі.

Я опиняюся на столі з широко розведеними стегнами. Його пальці пурхають по внутрішній стороні, дражнять, обережно проникають всередину, зачіпаючи клітор.

По тілу проноситься блискавка, я скрикую та ахаю. Нігті впиваються в його плечі.

Кирило трохи прихоплює зубами мочку вуха, дихання стає частіше та важче.

Він бере мене прямо на столі, змушуючи стогнати, ніби ніколи й не була пристойною дівчинкою, та рухатися йому на зустріч. Я здригаюся від кожного проникнення, так жадібно і несамовито відповідаю на його поцілунки, притискаюся шкірою до шкіри.

Оргазм накриває хвилею, я скрикую. Кирило глухо гарчить. Мене огортає блаженство; тіло готове спалахнути надновою зіркою.

Кирило залишає засос на моєму плечі та проводить язиком до шиї, злизуючи солонуватий смак шкіри.

- Ти моя, Ліє, - шепоче він, - тільки моя. Я не віддам тебе жодному чоловікові. Ти зрозуміла?

В останніх словах чується затаєна загроза. Але я відкидаю дурні фантазії. Нормально, якщо чоловік не хоче ділитися своєю жінкою.

Він знову цілує мене...

Я роблю глибокий вдих і різко відходжу від дзеркала. Занадто довго вже стою тут. Для чого перебирати події вчорашнього вечора, коли я все одно не збираюся відмовлятися від своїх планів?

Я виходжу з дому. Водій вже чекає на вулиці. Замислився та палить, дивиться кудись у бік. Він старший за мене. Десять років тому одружився. І все ніяк не могли зачати дитину. А тут... місяць тому народилася здоровенька донечка, яку тепер подружжя обожнює.

- Добридень, Вікторе, - кажу я, ледь усміхаючись.

- Добрий, Ліє Олександрівно, - трохи зніяковіло відповідає він, швидко гасить цигарку та відкриває переді мною дверцята машини - Куди насамперед? В магазин чи до Яніса?

-В магазин, - кажу я, - потім до Яніса.

І не озвучую, що крім цього, у мене є ще плани.

***

Кажуть, шопінг заспокоює та відволікає. Перемикає жіночу увагу з малоприємних думок на приємне заняття. Нібито, коли гардероб жінки оновлюється та поповнюється, вона стає добрішою, милішою та починає дивитися на світ по-іншому.

Напевно.

Не знаю.

Це все не про мене. Якось ніколи не було бажання скупити весь магазин та ритися в цих речах, які потім не буду знати, куди подіти.

Ось і зараз я йду повз вішалок з плічками, на яких рівними рядами висять сукні, кофти, спідниці та костюми.

Погляд ковзає від однієї речі до іншої, але ніякої радості не виникає. Це буденність, дурний ритуал, який я змушена дотримуватися, щоб не давати приводу для зайвих розмов. Адже, якщо жінці не притаманні жіночі слабкості, то вона викликає куди більше пильних поглядів, ніж належить. А я... не маю права привертати уваги. І це всього лише наслідки вибору, зробленого шість років тому, коли мені було всього вісімнадцять.

- Щось підібрали? - питає юна дівчинка-консультант.

На нафарбованих персиковою помадою губах посмішка, але в очах невпевненість та боязкість. Ясно, новенька. Ще не навчилася тримати обличчя. Нічого, люба, все прийде з досвідом.

Я вказую на перший-ліпший бежевий шарфик, сіру кофтинку та ще кілька дрібниць. Все страшенно не поєднується, дівчинка тільки киває, однак видно, що її дивує мій вибір.

А ось тут мінус, дорогенька. Клієнт завжди правий, навіть якщо йому хочеться носити кошик на голові.

Втім, все це коштує стільки, що дивуєшся, як у виробників вистачає нахабства озвучувати такі ціни. Але я сплачую за покупки.

Простий закон ринку: для виробу або послуги справедлива та ціна, яку готовий заплатити покупець. Поки він платить - продавець в шоколаді. А вже скільки давати грошей і за що - залежить від мізків покупця.

Кирило не повністю знає мою біографію. І не факт, що колись дізнається. Для нього я мила, ніжна дружина, яка любить готувати та красиво одягатися. Гаразд, не завжди красиво, але дорого.

Я вже готова вийти з магазину, як раптом відчуваю, що хтось дивиться мені в спину. Знаєте, таке дивне почуття, коли немов хтось майже торкається тебе вістрям стріли. Він може намалювати хитрий візерунок, а може проткнути шкіру.

Стискаю ручку пакета та повертаю голову. І несподівано зустрічаюся з поглядом зелених, немов чаклунський смарагд, очей.

Серце провалюється в чорну діру, яка розверзається прямо в грудній клітці.

Він з кимось говорить по телефону і прямо... дивиться прямо на мене. Мене огортає гаряча хвиля, ніби разом з усіх сторін подув пекучий вітер. Мій погляд ковзає по його губах, читаючи кожне слово. Я згадую його голос, і по шкірі проноситься електричний розряд.

Дівчинка-консультант щось запитує - мабуть, вирішує, що залишилися питання.

Я хитаю головою та... ганебно втікаю. Так швидко, що він не встигає нічого зробити. Але ж явно щось хотів. Ні, не зараз.

Віктор знову відкриває переді мною дверцята. Я буквально падаю на сидіння, вдихаю заспокійливий хвойний аромат в салоні машини та прикриваю очі.

Чорт, що відбувається?

Мені не подобається. Не подобається ця пильна увага від незнайомого чоловіка, бажання опинитися якнайдалі та ... власна зрадницька реакція. Варто тільки згадати його очі і губи, як одночасно з бажанням втекти з'являється бажання, щоб він підійшов ближче. І сказав що-небудь... зовсім дурне, на зразок того єхидного «вірна дружина».

Я переплітаю пальці, чується хрускіт кісточок. За вікном пропливають торгові центри, кафешки, будинки зі скла і бетону. Люди біжать у своїх справах, машини сигналять та несуться вперед.

Віктор завжди акуратно веде. Часом він кидає на мене погляд в дзеркало заднього виду. Здається, щось хоче запитати, але не наважується.

Стає цікаво. Відсуваю пакет з покупками, допитливо поглядаю на водія. Він розуміє, що розсекречений, і зніяковіло відводить погляд.

- Не мовчи, - нарешті не витримую я. - Що трапилося?

- Та нічого такого, Ліє Олександрівно, - каже Віктор та згортає з жвавої вулиці.

Щоб дістатися до будинку Яніса, необов'язково стояти у всіх пробках. Можна проїхати дворами, хоч і не всі користуються цими шляхами.

- Та ну... Говори, - наполягаю я.

- Я хотів взяти відпустку. На кілька днів, - починає він, не дивлячись на мене. - Донька, дружині зараз важко. Трохи пізніше приїде її мати, ми вже якось будемо викручуватися. Ви мене і так відпускали, я дуже вдячний.

Мене не покидає відчуття, що це зовсім не те, що він хотів сказати. На нього це не схоже, і я хмурюся. Вибивати правду не вийде, але тепер я ж точно зірву весь фотосет, і Яніс буде лаятися, як останній... навіть не знаю хто. Але лається він вже дуже затійливо та феєрично.

- Вікторе, - кажу я тихо, - що тебе турбує?

Повисає незручна тиша.

Машина гальмує біля під'їзду Яніса.

Деякий час водій мовчить, задумливо розглядає приладову панель машини, а потім вимовляє:

- Ліє Олександрівно, мені здалося, що за вами стежать.