9 Глава

Павло

Коли лікар повідомив про позитивний результат ЕКЗ, я спокійно видихнув: нарешті, я стану батьком! Поступово це щастя проростало в моєму серці, давало ніжні пагони. Я вже уявляв собі цього усміхненого малюка, знав, що він буде найкрасивішим і найулюбленішим!

Замість десяти днів у Кельні я витримав менше тижня. Я летів додому з думкою про те, що все ж таки дуже вдячний Поліні за те, що вона дозволила мені сподіватися на втілення моєї мрії в реальність, уже моєї мрії, не батька. Треба бути уважнішим до неї. Досить кусатися і зводити її! Тим більше, лікар сказав, що перші два-три місяці - найнебезпечніші для малюка. Він має там закріпитися, нормально розвиватися, а для цього його матуся має бути спокійною, добре харчуватися, гуляти тощо. Раз лікар сказав, отже, так і буде!

В аеропорту мене зустрічав Назар зі своїми хлопцями. З одного погляду, стало зрозуміло - трапилася щось погане.

- Доповідай. І давай - без зайвих слів.

- Павло Данилович. Вона втекла. Учора ми від'їхали у тій терміновій справі, про яку Ваш батько говорив. Нас не було півгодини...

- Коротше.

- По камерах потім дивилися. Вона вбила дитину. Намагалася піднімати шафу доти, доки кров не пішла. Поцупила ключі, зібрала документи, гроші і змилася. Як була - у халаті й у капцях. У неї почалася кровотеча, а вона.

- Знайшли?

- Так. Пробили по базах купівлі квитків. Вона зібралася в Амстердам. Їде через півтори години. Ми встигаємо її перехопити.

- Їдемо.

Здавалося, що Поліна вже не може зробити мені болючіше, ніж уже було раніше. Але ні - змогла! Сука! Убила дитину! Мою! І свою. НАШОГО! СУКА!!!

У машині всі мовчали, наче хтось помер. Хоча, так воно і є - померла моя ненароджена дитина. І вбила її Поліна. Вона відповість за це! Я познайомлю її з пеклом і з усіма його мешканцями! А мої хлопці мені в цьому допоможуть, із задоволенням. Адже кожен із них має свої рахунки з такими тварюками, як Поліна. Мої чорні думки перервав Назар:

- Павле Даниловичу, я взяв на себе сміливість і хочу дещо Вам запропонувати.

- Ну, ризикни здоров'ям. Викладай.

- Ця жінка .

- Ти хотів сказати "погань". Так і кажи. І взагалі, всіх попередь - не церемонитися більше з нею. На всю котушку - принижень і образ! Але - без рукоприкладства. Нехай до цієї тварюки дійде, що вона зробила. Усе зрозумів?

- Так. Так от: щоб їй не захотілося більше тікати, її треба відвезти в той будинок. Для неї готовий одяг, виконаний на замовлення. У такому, повірте мені, вона не те, що втекти, - з кімнати не захоче вийти! І ще - учора ми перевезли в кімнату, суміжну з Вашою, всі речі, які підготували для  малюка. Там і треба її оселити - нехай мучиться!

- Гарна ідея. Але за втечу цієї тварюки я з тобою і твоєю командою ще розберуся. Усе, під'їжджаємо.

Поліна

Квиток на руках, залишилося п'ятнадцять хвилин, і я назавжди покину це місце, яке стало тепер для мене точкою неповернення. Я дивилася у вікно, замислившись про події останніх днів, і не одразу побачила три чорні автівки, що зупинилися неподалік. Натомість стрімке пересування привокзальною площею людей у темних костюмах своїм боковим зором я помітила... але надто пізно! Бігти вже пізно. Прямо навпроти мого вікна стояв Павло - блідий, майже білий, щільно стиснуті губи, рухомі жовна і, на додачу до всього,... очі, які спалювали на місці. Він дивився так, що мені було важко вдихнути повітря.

Павло рухом голови наказав вийти. Ну вже ні! Я не самогубця!

Я замотала головою з боку в бік, відмовляючись йому підкорятися. Він злегка підняв брову, потім повторив німий наказ. І знову моя відповідь "ні!" Люди, які перебували в автобусі, спостерігали за тим, що відбувається, в заціпенінні: я дивилася тільки у вікно і не бачила, що салон автобуса заповнили ті самі чоловіки в темних костюмах. Друга відмова призвела до того, що хтось ззаду схопив мене за комір і абсолютно безпардонно зірвав із крісла, а потім витягнув у прохід між сидіннями. Я, було, хотіла обуритися, але мене так боляче штовхнули в спину, що дихання збилося, а перед очима замиготіли червоні кола. Поки приходила до тями, вже опинилася на вулиці, просто перед Павлом.

Я з усіх останніх сил своєї сміливості намагалася задерти вище підборіддя і виказати йому свою зарозумілість. Але, на жаль! Я зростом ледь доходила до його плеча, та й ззаду мене, як і раніше, тримали за комір, як кошеня, що нашкодило.

Павло ще якийсь час розглядав мене, мовчки, гидливо скрививши губи. Потім повернувся і пішов до машини, кинувши на ходу через плече своїм "амбалам":

- У заміський будинок її.

І поїхав. А мене, так само мовчки, жорстко тримаючи тепер за передпліччя, відвели в іншу машину. Посадили на заднє сидіння, у середину і затиснули з двох боків своїми бізоноподібними тілами.

- А сумка? Документи? - з благанням у голосі звернулася до своїх провідників. Тиша у відповідь.

 - Ну? Там же мій паспорт!

- Не знадобиться. Довго. - зійшов до відповіді один із "шаф".

Заміський будинок, до якого приїхали за дві години шляху, більше нагадував Алькатрас - величезна сіра будівля, обнесена по периметру височенним парканом, а навколо неї рів із водою. Потрапити туди можна тільки по мосту, що опускається. Це якийсь середньовічний замок! Невже Павло тут буває? Моторошне місце.

Проїхавши всі перевірочні пункти, ми зупинилися перед сходами біля входу в будинок. Мене виштовхали з машини. Добре, що більше за комір не тягли. Але рука точно буде в синцях. Я розуміла, що розмовляти зі мною ніхто не збирається - не належить. Та ще, я просто шкірою відчувала люту ненависть до себе від усіх супроводжуючих.

Сходами вели ледь не бігом, я спотикалася і дряпала чоботи об краї сходинок. Мене починало злити таке ставлення, але я все ще стримувалася. Нарешті, пробігши півбудинку, ми з "шафою" зупинилися в коридорі третього поверху перед великими світлими дверима. Чоловік відчинив двері і заштовхнув мене всередину. Я зачепилася каблуком за поріг і впала на підлогу:

- А легше не можна? Я не мішок із картоплею! - було боляче, страшно, і. я страшенно втомилася.

- Замовкни, - абсолютно спокійно сказав охоронець. 

- Підвелася швидко. Роздягайся.

- Ось так біжу, втрачаючи капці!

- Я не буду з тобою довго розбиратися. Скажу тільки, що бос наділив мене безмежними повноваженнями. Тобі це про щось говорить?

- Ти говориш так, ніби маєш право мені наказувати. Фіг тобі!

- Якщо не роздягнешся, залишишся голою з моєю допомогою. Останнє попередження, - і він робить крок до мене, що розпласталася на підлозі.

- Ні, не треба, я сама! - встаю і починаю роздягатися, залишившись у сукні, панчохах, взутті.

- Усе з себе знімай!

- Усе?

- Абсолютно. Або це зроблю я.

-  Збоченець! Навіщо зовсім роздягатися?

- Якби ти залишилася останньою бабою на землі, мене й тоді б від тебе нудило. Ти - погань, злодійка, дітовбивця.

- Та що ти собі дозволяєш?

- Мовчати, стерво! - він різким рухом відкинув мене в бік стільця. - Швидко роздяглася! Он - на стільці пакет із твоїм одягом.

Ковтаючи сльози від образи й болю, відвернулася від нього і швидко зняла з себе все. Так само стрімко схопила пакет і витрусила з нього... щось смугасте, як у в'язнів в'язниці. Розгорнула одяг на повний зріст... Це виявилася бавовняна смугаста піжама. З написом на грудях "Я вбила дитину", а на спині "Я злодійка".

- Я не буду це носити!

- Тоді ти будеш ходити голою. Ходімо. - він відчинив двері назад у коридор. 

-  Давай, рухайся!

Знову схопив мене за руку і потягнув у коридор. Як не намагалася чинити опір, сили були не рівні, і я вилетіла за двері, приземлившись біля протилежної стіни на підлогу. Пролунав регіт. Я озирнулася - неподалік стояли четверо таких самих здорованів і покоївка. Вони відверто іржали наді мною. Схаменувшись, я кинулася назад, у кімнату.

- Гаразд, гаразд! Я одягну цю гидоту. Тим паче, що тут брехливі написи.

- Брехливі? Це не ти вбила дитину боса? Це не ти обдурила його на гроші? Це не ти хотіла втекти, не розплатившись? Замовкни, тварюко! І ніколи! - чуєш? Ніколи не говори при мені! Я не стримаюся, врешті-решт! І ти відповіси за все! Дітовбивця.

Я заціпеніла від жаху, що охопив мене через лють, з якою говорив чоловік. Боже! Він, можливо, сам пережив щось подібне? Тоді мені треба дуже побоюватися його!

- І врахуй, сука, до тебе тут усі так ставляться. І ми ангели порівняно з босом.

Я вдяглася і сіла на стілець, бо ноги вже не тримали. Голодна, втомлена, знесилена і налякана...

- Сиди тут, чекай. - він пішов, зачинивши за собою двері на ключ.

Озирнулася: порожня велика кімната із заґратованим вікном. Схоже, підсобка. З меблів - один стілець, на якому я сиділа. Прилягти ніде. Встала, пройшлася і сіла на підлогу біля вікна. Починалися сутінки...

Я не помітила, як задрімала. Прокинулася в повній темряві. Голова боліла нещадно. Та й пора б уже сходити в туалет. Сподіваюся, в цьому мені не відмовлять?

Немов почувши мої думки, двері відчинилися, і в отворі постав Павло. Вже його-то я впізнаю навіть за обрисами фігури.

- Ходімо, - тільки й сказав він. Повернувся і вийшов у коридор. Я встала, тіло не слухалося, всі м'язи нили. Але, накульгуючи на ногу, що затекла від незручної пози, накульгувала за ним.

- Чого від мене хочеш, Паш? Ну, все зрозуміло вже - я порушила зобов'язання, посади мене чи продай.

- Тобі життя не вистачить відпрацьовувати.

- І що далі?

- Дізнаєшся.

Ми пройшли майже увесь коридор і зупинилися в самому кінці. Тут були двоє дверей поруч, мабуть, два входи в одну велику кімнату. Павло вказав на передостанні двері:

- Це моя кімната.

- Тільки твоя? Не ваша з дружиною?

- Ні, вона нічого не знає про цей будинок. Її це не стосується.

- Високі стосунки!

- А ось це - не стосується тебе, - з цими словами він пройшов далі, до других дверей. - Тут перебуватимеш ти. Проходь.

Павло відчинив двері, повернувся до мене в очікуванні. Кивком голови наказав зайти. Передчуваючи щось не дуже приємне, з обережністю зазирнула в кімнату й завмерла...

- Ні! Я не буду тут жити! Ні!

- А що не так? Дуже гарна, тепла кімната. Давай-давай, заходь, - і підштовхнув мене в спину.

Кімната була дитячою, з ліжечком біля стіни, іграшками скрізь, куди падало око. Візочок теж був тут. Прочинений комод наповнений пелюшками, малесеньким одягом - усе розкладено стопками. Сповивальний столик, а поруч усілякі баночки, присипки. Над ліжечком балдахін із намальованими звірятами. Усе в нейтральних бежево-м'ятних тонах, напевно, тому що майбутній тато не знав - для доньки чи сина він готує кімнату.

- Ось, це твоє житло на найближчі півтора року.

- Що? Ти з глузду з'їхав?

- Тобі слова ніхто не давав! Запам'ятай, Поліно, одне правило: ти говориш тільки тоді, коли я тебе про щось запитую. В іншому - можеш розмовляти сама з собою, але не в моїй присутності. Це мені не завадить. Отже! Півтора року - для того, щоб відновити твоє здоров'я, підірване вбивством моєї дитини, і народити мені іншого малюка, як записано в нашому договорі. Першого разу було дороге ЕКЗ, але тобі це здалося жартом. Тож, я більше не маю наміру витрачати гроші даремно. Завагітнієш звичайним шляхом. Вже я постараюся! Після народження дитини ти вільна, я поверну тобі документи, одяг і відвезу на автовокзал до того ж автобуса - можеш валити на всі чотири сторони. Усе зрозуміло? Є питання?

- Ти хворий?

- Обережно, Поліно! Обирай слова під час розмови зі мною! Ти думала, що тобі все зійде з рук просто так? Ти - звичайнісінька дешевка. Але для мене це - справа принципу, і все буде тільки по-моєму.

- Якщо я така гидота, то навіщо тобі від мене дитина???

- Я вже все тобі говорив і пояснював. Не змушуй мене витрачати час на повтори. Не цікаво більше. Ти для мене, як людина, не існуєш. Ти виносиш мені дитину, а все інше мене не хвилює. Так, якщо захочеш втекти, знай - ця піжама буде твоїм єдиним одягом доти, доки не стане тобі мала. До речі, те, що на ній написано, є і на вивороті. З такими написами далеко не підеш, вірно?

Продовжимо інструктаж. Бачиш ці двері? Це вхід до моєї кімнати. Так, це було зроблено спеціально для того, щоб я міг у будь-який момент зайти до свого малюка. І так буде! Я почекаю. Не смій до мене заходити без дозволу - врахуй, скрізь стоять камери спостереження.

- Ось ще! Дуже треба!

- На перший раз пробачаю - ти ще не звикла. Сказав же - мовчати! Поки я не запитаю або не заговорю з тобою. Запам'ятай, до мене не заходити, які б ти звуки не почула з-за дверей. Усе зрозуміло?

Я ківнула - мені було вже байдуже. Звісно, я спробую змінити ситуацію. Але сьогодні просто не можу ні думати, ні чинити опір, ні оцінити своє майбутнє на найближчий рік - втомилася, шалено втомилася.

- Так! Забув сказати. Допоки не вагітна, спати будеш ось на цьому кріслі-ліжку. Тобі за розміром вистачить. Потім подивимося.

І пішов, зачинивши двері за собою. Просто, без ключа. А навіщо? Куди я піду в такому одязі? У коридор-то не вийдеш.

Я озирнулася на всі боки. Було моторошно перебувати серед усіх цих дитячих речей, які не знадобилися. Було реально важко, хотілося плакати, вити, рвати на собі волосся... щоб повернути той день, коли я зробила неправильний крок.

Навіть піти у ванну, вмитися не було сил. А пройти-то всього п'ять кроків до ще одних дверей. Я розклала крісло, взяла подушку і плед і лягла, не застеливши собі ліжко. Щойно голова торкнулася подушки, провалилася в рятівний сон...

Серед ночі мене щось розбудило. Спочатку я взагалі не могла зрозуміти, де перебуваю, і що за звуки прориваються через двері. Я встала, навпомацки дійшла до світильника і ввімкнула його. Світло було слабким, але і його вистачило, щоб пригадати події попереднього дня. Я заплющила очі. Але в цей час протяжний стогін із сусідньої кімнати змусив мене здригнутися. Що там відбувається? За кілька секунд усе стало зрозуміло - Павло розважався з дівчиною і, найімовірніше, тій ДУЖЕ подобалося все, що відбувається. Я побігла у ванну, увімкнула воду, щоб тільки не чути цих стогонів, криків, ляпасів, але все рівно звуки долітали й сюди. Я затулила вуха руками - як добре! Тиша! 

Ні, ну скільки можна?! Він і в ліжку монстр? Так можна з глузду з'їхати!