ГЛАВА 2. Сварка на сварці

          Батькове перекошене від злості обличчя лякало. Скривлені губи з пожовклими від куріння зубами. Червоні очі. Колись вони були красивого бурштинового кольору. Давно… Це спогад з мого дитинства. Останніми роками їх сонячне сяяння та теплий колір поступово тьмяніли, втрачали свою унікальність, зникали на дні чарки. Під очима, як дві чорнильні плями, залягли глибокі тіні. На щоках триденна неголеність. Темно-русяве волосся теж бажано вже підстригти. Довжина значно більша за його улюблену стрижку «під трійку». Брови насуплені, нависають кошлатими рисками, роблячи погляд батька ще більш немилосердним.

          Швидким поглядом пройшлася по компанії чоловіків, що зібралася в нашому домі. Молодий хлопчина в сорочці, з темними очима і чорним волоссям, з окулярами на голові, сидів одразу біля входу, впівоберта до мене. Праворуч – чоловік в чорній футболці, з золотим хрестиком на грудях, що висів на широкому ланцюжку. Поряд з ним якісь старший дядько, з вусами і залисинами на голові, яка жахливо була схожа на продовгувату картоплину. Ніхто з них раніше не бував у нас в гостях. Знову тато приволік новачків з роботи? Певно, розповідає всі секрети і нюанси шоферства на маршрутному автобусі. На перший погляд – нормальні люди. Але судячи по їхнім розчервонілим фізіономіям – сьогодні вони вже не одноразово зазирнули в чарчину.

          Нарешті зупинила погляд на татові. Він вже добряче під градусом. Стоїть, колишеться. Як очерет на болоті. Якби не вперся долоня на стіл, не факт, що встояв би рівно на ногах.

          Поглянула на стіл. Наполовину спорожніла пляшка гіркої стояла в центрі столу, як наречена серед гостей. Довкола закуска, кілішки*, попільниця з горою недопалків. Сморід від перегару і тютюнового диму завис в повітрі і змішався з запахом копченої тюльки й цибулі. Я мимоволі скривилася. Фу! Ненавиджу рибу! Ні в якому її виді. Тепер ще й речі просмердяться від сигарет. Хоча б вікно відкрили чи що! Бо ота нещасна відчинена кватирка зовсім некорисна. Відвернула обличчя і зробила невеликий крок назад, щоб вхопити бодай ковток свіжішого повітря.

          – Чого носа крутиш? Що, не подобається?! – несподівано гаркнув тато. Я здригнулася. – Якби ти була вправною ґаздинею, то я б не купував цей мотлох! – його важкий кулак грюкнув по стільниці.

          Чоловік у чорній футболці, що сидів по правий бік від батька, озвався:

          – Вітя, не бушуй! Чим тобі риба не пасує?

          – А тим, що я хочу нормальної їжі, а не оцього! – він вихопив з купи одну рибину, а потім жбурнув її на стіл. – Светка чкурнула за бугор! А мені що, консерви тепер жерти?! Я чоловік, а не кіт!

          Він важко гепнувся на табуретку. Засмальцьованими пальцями від риби вхопив стопку з горілкою і одним махом перевернув її в себе. Відломив краєчок сірого хліба, взяв шматочок цибулі і закусив. Потім кинув в мій бік лютий погляд. Так дивляться на безхатченків, що копирсаються в смітниках. Щось середнє між відразою і зневагою. Мені аж не по собі стало.

          – Ще й ця нероба не вміє пальця об палець вдарити! Ні бульби не вжарить, ні борщу не годна зварити! Виростила безтолкове! Тільки й знає, що з хлопами до вечора швендятися!

          – Знайшовся дуже працьовитий! – огризнулася. Дістав уже! Вважає себе таким правильним?! – Чого сам не поїхав на заробітки, а? Дивись який ображений! Залишили маленького хлопчика без борщика! – мене охопила злість. Я кричала, і навіть не намагалася стриматися. – Мама поїхала заробити до хати якусь копійку!!! БО ТИ НА ЦЕ НЕ ЗДАТЕН!!!

          Груди здіймалися від важкого дихання. Мене аж трясло від нервів. На мить в кухні повисла тиша. На мене дивилися чотири пари здивованих очей. Тато кліпнув декілька раз. На його обличчі було помітно, як поступово до його сп’янілого мозку доходить значення моїх слів.

        – ЩООООО?! – він зірвався з табуретки, та перекинулася і полетіла на підлогу. – Ти нікчемна подоба своєї матері! Тільки гроші вам подавай! Йди-но сюди, гімнючко!

          Він рушив в мій бік, але двоє чоловіків підхопилися, зупиняючи його.

          – Вітьок, чого ти? Заспокойся, чуєш…

          Мене немов вітром здуло з кухні. Я прожогом кинулася в коридор, вхопила рюкзак і миттю застрибнула в кросівки. Навіть не спам’яталася, як опинилася за вхідними дверми. Тремтячими руками дістала ключі і зачинила замок. Не знаю, навіщо. В паніці мало розумієш адекватність своїх вчинків.

          Підійшла до сусідньої квартири і  натиснула на дзвінок. Тільки б батя не вийшов! Тільки б не вийшов! Я нетерпляче переминалася з ноги на ногу, очікуючи на реакцію сусідів. За хвилину почулося клацання замка і металеві двері відчинилися.

          – Полінка! Привіт! – в отворі з’явилася світленька голова сусідки.

          – Ань, можна мені до тебе? – принишклим голосом спитала я дівчину.

          – Звичайно, заходи! – вона відступила, даючи мені дорогу, а потім зачинила за мною двері. – В тебе все гаразд? – її сіренькі очі дивилися на мене дуже пильно. – Знову старий бушує? Я чула, як він викрикав…

          – Еммм, так, все добре… – я розгубилася. Знаю, що в нашому панельному будинку звукоізоляція, як чистому полі. Якщо пчихнути, то можна через стінку почути «Будь здорова». І це не від моїх домашніх. Чути все, що відбувається в сусідських квартирах, які межують з твоєю.  Тому не дивно, що Аня знає про мою сварку з татом.

          Я роззулася і ми пройшли до її кімнати. Анічка – красива білявочка з кирпатим носиком і рожевими маленькими губками. Ми з нею дружимо з дитинства. Вона молодше від мене на два роки, але це ніяк не відчувається у спілкуванні і не впливає на нашу дружбу.

          – Знову старий бухає, – я важко приземлилася на диван, що стояв під вікном і закинула голову на спинку. Боже, як я втомилася за цей день! Спочатку Федорів мене дістав, потім Артем роздратував зі своїми домаганнями. Тепер он батя сварку влаштував. Я шумно випустила повітря з легень. Дістали ті чоловіки!

          – В нього це ввійшло в звичку останнім часом, – мовила подруга і я відчула, як диван прогнувся поруч. Розплющила очі і побачила Аню.

          – Угу, як тільки мама поїхала. Перші два місяці вроді так нічого було, десь-колись забухував. Все було нормально, здається... А от останні три тижні – чим дальше, тим гірше. Як мене нервує те все!

          – Поль, може мамі скажи, а? – тихенько запропонувала Аня, не зводячи з мене очей.

          – Анют, ну а що це змінить? Вона позичила стільки грошей, щоб поїхати в ту чортову Італію! – я стягнула резинку з волосся і блаженно зітхнула. Запустила пальці в темні пасма і почала масажувати шкіру голови. Ненавиджу ходити з хвостиком! – Ну, кине мама все. А далі що? Як віддавати борги? Татової зарплатні заледве вистачає на прожиття.

          – Невеселий розклад… – сумно підвела підсумки мого монологу дівчина.

          Ми на деякий час замовкли. Не знаю, про що замислилася Аня. Я ж в цей момент була подумки з мамою. Як вона там зараз? Знаю, що в цей час мама на роботі. Уявляю, як їй важко. Не тільки фізично, але й морально. Ще би! Працювати стільки років вчителькою англійської мови. А тепер – покоївка в готелі! В чужій країні, з іншими звичаями і культурою, менталітетом.

          Я була категорично проти її поїздки. І не тому, що залишалася сама з батьком-тираном. Мені зовсім не хотілося, щоб вона кидала улюблену роботу ї їхала за десяті землі, щоб заробити своїй доньці на навчання. Так. Саме заради мене Світлана Йосипівна Марчук, покинула територію України, посаду вчителя і подалася до далекої країни у пошуках більших грошей.

          – Светка, ти дурна?! Чи тобі пороблено??? – бісився тато, як тільки взнав про мамину затію стосовно заробітків. – Нехай Поліна йде в бурсу! Вчитися на муляра-штукатура чи на повара! Універ цій шмаркачці подавай! Он, Марійка Василева працює продавщицею в АТБ. Дев’ятнадцять років дівці. Без освіти і нічьо, працює. Приносить до хати сім тисяч. Всі довольні. А ти – універ, вища освіта! Тьфу!

          Мама татові слова пускала повз вуха. І мене не слухала. Ніякі доводи, жодні аргументи на неї не діяли. Була непохитною. Реальна сталь. Сказала, щоб я обирала інститут і подавала документи на поступлення. І на цьому розмови закінчені. Переконати її змінити думку і не їхати - мені не вдалося.

          – Поля, красунечко моя,  – говорила мама ніжним голосом. Ми сиділи на кухні в день її від’їзду і пили чай. Як подруги, не інакше. Її люблячий погляд пестив мене, огортав спокоєм і дарував надію. Рука ніжно обіймала за плечі, від чого на душі було спокійно і затишно. – Я хочу, щоб в тебе збулися всі мрії. Хочу, щоб ти побачила світ. Подорожувала. Раділа життю. А не горбатилася на роботі з ранніх літ. Ще встигнеш напрацюватися. Вивчися дитино, здобудь гарну освіту. А я тобі в цьому допоможу.

          Ех, мамо! Як я за тобою сумую! На очах виступили сльози, але я глибоко зітхнула, щоб прогнати смуток подалі від себе.

          – Ань, можна я в тебе заночую? – я перевела погляд на дівчину, що сиділа збоку.

          – Так, так. Взагалі не проблема, – радісно всміхнулася подруга. – Я тобі на цьому диванчику застелю. Ми так давно вже не ночували разом!

          – Ой, це точно! Коли то було, що ти в мене ночувала?

          – Емммм, – Аня на мить замислилася. – В січні, здається… Точно! В січні, якраз за декілька днів до від’їзду твоєї мами.

          – Давненько…                                           

          Раптове голосне бурчання мого шлунку змусило нас замовкнути. А потім ми розреготалися, як шалені.

          – Ходімо повечеряємо, – сміючись мовила Аня. – Я під акомпанемент твого пуза не засну!

          – Боже, я навіть ще сьогодні не їла, – сказала я і ми вийшли з кімнати.

          – Тсссс, – Анічка приклала пальчик до губ. – Краще не кажи це при мамі. Вона ж зараз як заведеться, танком не зупинимо. Лекція про здорову і корисну їжу до півночі нам гарантована.

          Ми тихенько хіхікнули і зайшли на кухню. Ірина Дмитрівна нагодувала нас до відвалу. Гарно подякувавши за смачну вечерю, ми з Анею поспішили повернутися до її кімнати. Попереду нас чекали розмови до пізньої ночі і сміх в подушку, щоб не побудити всіх, хто вже давно заснув.

          Перед сном я написала мамі повідомлення в Месенджер з побажанням гарної ночі. Ми щовечора списувалися і майже через день з’єднувалися по відео-зв’язку. Все ж таки сучасні технології в таких випадках, коли твоя близька людина за тисячі кілометрів від тебе, неймовірно зручна річ. Щоб мені там не казали, а Інтернет – це прекрасно!

          Зранку мене розбудив будильник на телефоні. Сьома. Час прокидатися, приводити себе до ладу і йти до школи. Страшенно не хочеться. Черговий нудний день з людьми, які тобі до лампочки. За пару тижнів ти вже не зустрінешся з ними в ближньому майбутньому. Ваші шляхи розійдуться і навряд чи це когось дуже сильно засмутить. Ще й Федорів зі своїми дурнуватими жартиками! Єдина людина, з якою я планую підтримувати стосунки і спілкуватися – це Лерка.

          До речі, про Лерку. Вона так вчора мені і не подзвонила. І я теж її не набрала. Блін, з тими всіма клопотами і нервуванням  мені геть чисто з голови вилетіло. 

          Я по-тихому вилізла з-під ковдри, одягнулася. Намагалася не шуміти, бо Аня ще спала. Прибрала за собою постіль і склала її на купку.

          – Добрий ранок, – сонний голос подруги змусив мене застигнути з ковдрою в руках. – Ти вже прокинулася? – вона солодко позіхнула.

          – Десять хвилин тому, – я всміхнулася. – Анют, я піду вже, – я поклала складену ковдру на диван.

          – Як це? – вона протерла очі руками. Підвелася на ліжку. – А поснідати?

          – Не хочеться, – відмахнулася. – Ще зайду додому, переодягнуся. Підручники поміняю. Все, я пішла. Бувай!

          Анічка розгублено дивилася на мене сонними очима. Я всміхнулася, нахилилася до дівчини і обійняла її. Швиденько взулася і вийшла з квартири.

          Підійшла до своїх дверей. Прислухалася. Ніяких звуків. Цікаво, батя спить ще? Уф, боязно заходити. Зробила глибокий вдих. Окей, буду тихіше миші. Хутко перевдягнуся, вмиюся і піду. Вийняла ключі, відчинила замок. Він навіть не скрипнув. Почуваю себе злодієм, чесне слово! Крадуся у власну оселю!

          В квартирі тихо. На кухні – сліди вчорашньої п’янки. Порожні пляшки, недопалки, тельбухи кільки. Я скривилася. Гидота! Двері в батьківську спальню були прикриті і зазирати всередину бажання не було. Крадькома пройшла в кімнату. Перемінила підручники згідно сьогоднішніх уроків, вийняла сорочку, про яку я успішно забула. Понюхала її, чи не засмерділася за ніч. Здається, сторонній запах відсутній. Розклала її на спинці крісла, нехай просохне.

          З шафи вийняла потрібний одяг, в якому вирішила бути сьогодні і пройшла з ним до ванної. Навіть якщо тато вдома і помітить мою присутність – пофіг. Я теж тут живу. І не збираюся ховатися, як змія під колоду. Швиденько привела себе до порядку, почистила зуби, вмилася. Змінила джинси на чорні леггінси, замість батніка взяла чорний гольф і поверх нього натягнула вишневу трикотажну туніку з глибоким вирізом. Розчесала заплутане волосся після сну, підкрасила вії тушшю і блідо-рожевим блиском губи. Вийшла з ванної кімнати і не затримуючись ні на хвилинку, пішла взуватися.

          – Полінка, це ти? – почувся голос тата зі спальні. Оооо, то сьогодні я вже Полінка? Очманіти можна! Завжди одне й те саме – ввечері я нероба і нікчема, а на ранок – кохана донечка.

          Не хочу з ним балакати! Закинула наплічник на спину і мовчки вийшла з квартири.

          До школи я прийшла за десять хвилин до початку першого уроку. Лерка вже сиділа за партою і балакала з Дариною, кучерявою худорлявою однокласницею, яка сиділа у сусідньому ряді.

          – Привіт, дівчатка! – приземлилася я на стілець і всміхнулася.

          – О! Полька! Привіт! Як справи? – Дарина розпливлася в усмішці, показуючи свої брекети.

          – Краще всіх! Лер, – я звернулася до подруги, – ти де вчора пропала?

          – Мене родаки припахали, – Валерія важко зітхнула. – Забрали в село - городи копати, садити, сапати. Дивись, – вона розкрила долоні і показала червоні мозолі. – Ненавиджу село!

          – Капец, – я витріщила очі, дивлячись на почервонілі місця на її долонях. – Мені тебе так шкода…

          – Та що зробиш, мої батьки самі з села. То для них нормально. Але я сказала своїм, що це останній раз, коли вони мене бачили на городі! – білявочка підняла долоні перед собою. – Таких рук я більше не бажаю мати! Задовбали предки!

          – Ой, а в мене що вчора було… – я пошепки розповіла їй всі подробиці своїх вчорашніх пригод. Її обличчя змінювалося кожної хвилини. То вона дивувалася, то обурювалася, то знову дивувалася. 

          Продзвенів дзвінок і разом з ним до класу зайшла вчителька з історії. Урок розпочався з нової теми, але я немов була відсутньою в цьому класі. Як, і на інших. Моя увага не хотіла концентруватися на жодному з предметів. Здебільшого, я робила вигляд, що читаю або конспектую.

          На останньому, сьомому уроці, я ледь не заснула під монотонний голос вчительки з української літератури. Вони читала уривок з якогось там твору настільки нудним голосом, що мої повіки прикривалися самі собою. Голова налилася свинцем і нещадно клонилася до парти. Боже, як хочеться спати! Прилягла на зігнуту руку і заплющила очі. 

          – Марченко!

          Лерка штуркнула мене ліктем в бік. Я миттю підхопилася зі стільця на рівні ноги. Швидко закліпала, не розуміючи, що від мене хочуть. Здається, я задрімала.

          – Марченко, я не чую відповіді, – Ольга Романівна дивилася на мене крізь окуляри в чорній оправі. Її вуста були зчеплені у вузьку лінію, а обличчя виказувало невдоволення.

          – Еммм, – я розгублено подивилася на Лерку. Вона швиденько накалякала щось на зворотному боці зошита і підсунула мені.

          «Звідки уривок вона читала і хто автор твору»

          – Емммм, – я знову зам’ялася. Заклала руки за спину. – Ви читали уривок з твору… ееее… – я благальним поглядом дивилася на подругу. Вона тицьнула пальцем в назву тексту, але я не розібрала, що там написано.

          – Господи, Марченко! Що ти екаєш-бекаєш? – голос вчительки піднявся на тон, але раптовий дзвоник на перерву заглушив все, що вона казала далі. Фух, я врятована!

          Учні почали поспіхом ховати речі по сумкам і збиратися на вихід.

           – ТИША В КЛАСІ! – голос Ольги Романівни змусив всіх завмерти. – Дзвоник пролунав для вчителя! Наступний урок розпочнеться з Марченко, – я здивовано підняла брови. Якого фіга з мене? Я закотила очі і скорчила невдоволену гримасу. – Переказом уривку, який вона успішно сьогодні прослухала. Тепер можете бути вільні.

          Вона взяла в руки журнал з підручником і покинула клас. За нею одразу поспішили всі, хто не бажав затриматися в школі бодай на зайву хвилинку.

          Ну, бляха-муха! За що? Навіщо вона на мене це повісила? Блін, так неохота сидіти з тою домашкою. Погода класна, сонячна. Самий раз для прогулянок. А не куняти в хаті за книжками. Ми з Лерою вийшли з класу майже останні.

          – Хах, Чиполінка нас врятувала, – почувся зі спини веселий голосок Федоріва. Я озирнулася. Хлопець сидів на підвіконні в компанії ще двох однокласників – Вовки і Назара і посміхався.

          – Як ти мене назвав?! – мене аж пересмикнуло. Я кинула на хлопця злісний погляд і в два кроки подолала відстань, що була між нами. – Ану, повтори!!! – крикнула я і мій голос пронісся луною по порожньому коридору.

          – Ееее, тихіше! Чого психуєш? Чиполінка зучить лагідно, – хлопці гуртом зареготали.

          – Придурок! – випалила я і з усієї сили вгатила його наплічником по голові. Але промазала і попала в плече. Потім ще раз, і ще.

          – Спокуха, Марченко! – Сашка прикривав руками голову. – Ти в кого така скажена? – Він ухилявся від мене, щоб я не змогла вцілити в нього.

          Мене аж трясло від злості. Хотілося вчепитися нігтями в красиву пику цього йолупа і роздерти її до бісової матері! Дістав вже!!!

          – Федорів, попереджаю, – важко дихаючи мовила я. – Якщо ти ще раз відкриєш свого рота і ляпнеш якусь дурницю в мій бік – я за себе не відповідаю!!!

          – Я поняв. То в тебе батя такий неадекватний. А ти пішла в нього.

          Це була остання крапля. Як в цистерну з бензином кинули запаленого сірника. Я жбурнула рюкзак на підлогу і вліпила йому такий ляпас, що в мене аж долоня запекла. Вовка з Назаром замовкли і з їх ротів позникали безглузді посмішки. Сашка оторопів. Сидів з виряченими очима і тупо кліпав. Мене теж немов заціпило. Я навіть дихати перестала. А потім як дамбу прорвало. З очей бризнули сльози, а з грудей вирвався перший схлип, який мав намір перетворитися в голосний плач.

          – Федорів! Ти…ти козел!!!

          Я схопила наплічник і кинулася навтьоки. В голові звучало тільки одне слово: ненавиджу!!!

* Кілішок - або килішок, чарка - у народі так називають 25-, 50- або навіть 100-грамову склянку для горілки. Походить від слова "келих" з дещо польським забарвленням. Використовується в Україні ще з 16-17 століття.