ГЛАВА 1. Бісів йолоп!

ГЛАВА 1. Бісів йолоп!

За декілька років до подій,

що відбулися у пролозі

          – ААААААА!

          Мій голосний крик пролетів над головами однокласників і вискочив на вулицю крізь відчинене вікно. Його почули навіть мешканці сусідніх багатоповерхівок. А з верхівки ялинки, що росла у дворі, під самими вікнами мого класу, злетіли сполохані голуби. Очі всіх присутніх в класі в одну мить сконцентрувалися на мені.

          – Придурок! – викрикнула я, стиснувши кулаки. Кожен м’яз напружених рук тремтів. Я тримала їх удовж тіла. Нігті вп’ялися в шкіру настільки сильно я стискала пальці.

          – Красунечко, що ти так розійшлася? – однокласник Сашка розтягнувся в усмішці, а його руки стискали порожню пляшку півтора літрової «Миргородської».

          – Ти…ти… – слова давалися мені важко, тому що мозок кипів від люті. Я хапала повітря ротом, а вимовити не могла й слова. Боже, який сором!

          З голови на обличчя стікала вода, волосся прилипло до щік. Я шкірою голови відчувала, як крапля за краплею стікали мені по потилиці прямісінько за комір сорочки, який також був мокрим. Власне, вода встигла намочити майже всю тканину. Моя улюблена картата сорочка в червоно-чорну клітинку прилипла до шкіри і неприємний холод прокочувався по тілу від кожного руху.

          – Марченко, не дуйся! Вчора ж був поливаний понеділок*, така традиція, – розсміявся хлопець. – А ти мені маєш за це дати крашене яєчко.

          – Вчора!!! Федорів, поливаний понеділок був вчора!!! – мій голос зійшов на крик. – Сьогодні вівторок! – я підійшла до нього впритул і вихопила з рук порожню баклажку. – Я тобі зараз цією пляшкою розкрашу твої яєчка! Синій колір любиш?

          Клас зайшовся сміхом. Моя рука метнулася в повітря і мала б приземлитися однокласнику межи очі, але він вчасно відскочив. Я погналася за ним, але прудкий Федорів майстерно ухилявся від кожної моєї спроби нанести йому черговий удар. Ми ганялися між рядами парт, як Том і Джері, доки Галина Михайлівна, вчителька з геометрії, не зробила нам зауваження. Я навіть не помітила, як вона зайшла до класу. Оце халепа!

          – Марченко! Не гоже дівчині бігати за хлопцем, – клас зайшовся сміхом від її слів. Я завмерла. Наче ноги прикували до підлоги. Брови полізли на лоба від здивування. Хто за ним бігає?! Ну, це взагалі! – Поліна, сідай на місце. І ти Федорів. Дзвінок ще п’ять хвилин тому продзвенів.

          – Галино Михайлівно, можна вийти? – важко дихаючи після гонитви за Федорівим спитала я. – Будь ласка, я швиденько! Тільки до ладу себе приведу…

          Жінка сиділа за вчительським столом. Вона відірвала свій погляд від журналу і пильно подивилася на мене. Оцінюючи пройшлася очима по мені з голови до ніг.

          – Гаразд, тільки швиденько, – напевно, мій вигляд був аж занадто кепським.

          Я кивнула в знак згоди. Зиркнула з презирством на Сашка, а той тільки розплився в безглуздій посмішці. Дурень! Жбурнула в нього його ж баклажку, але він спритно ухилився. Та й ще язика показав. Грррр, бісить! Підійшла до парти, схопила батнік зі спинки стільця, рюкзак з підлоги і поспіхом вийшла за двері.

          В коридорах тихо і спокійно. Не те що під час перерви. Такий гамір стоїть і галас, що не чуєш власного голосу. А п’ятикласники так і норовлять збити тебе з ніг. Як кегельбан для гігантів: вони шари для боулінгу, а ми – старшокласники – кеглі. Літають з такою швидкістю, що вітер у вухах свище. Не дай боже зіткнутися з тими малими ракетами. Зіб’ють з ніг, а ти ще й винуватим будеш.

          Зараз же на поверсі тільки баба Настя, розвозить воду по зношеному лінолеумі старою шматою кольору столітньої цвілі. Треба швидше дійти до дівчачих туалетів, щоб менше ступати по щойно помитому. Знаю, ж що буде зараз бурчати. Але ж я не вмію літати!

         – Куди сунеш?! Ніхто не цінує працю прибиральниць! – ну от, я ж казала. А це я тільки два кроки зробила! – Миєш тут, стараєшся. Щоб ті діти пилюкою не дихали! А вони! Ти тільки подивись на неї! Суне, навіть не озирається!

          Я закотила очі і прискорила хід. До завітних дверей залишилося нещасних три метри. Ну, чого вона обурюється?! Мені що тепер, сидіти на підвіконнику і чекати, поки оці потоки води висохнуть?!  Так цілий урок мине! Під невдоволений монолог баби Насті я дійшла до туалетів і якомога швидше зникла за дверима.

          З дзеркала на мене дивилося якесь опудало: темне волосся мокре, довгі пасма розпатлані. На маківці воно вже подекуди почало підсихати і окремі волосинки стирчали, шукаючи зв’язок з космосом. Туш чорними плямами розтеклася під очима, вії злиплися. Божеее... Я гот? Чи емо? Мій макіяж зараз дуже схожий на той, які роблять собі дівчатка послідовниці цих суб-культур.

          Так діло не піде! Не можу я мати такий вигляд, немов мене засмоктав великий слинявий бульдог, а потім виплюнув! А ще мені терміново потрібно придбати собі водостійку туш! Тепер точно куплю! Тільки питання: як ти це зробиш і де ти візьмеш гроші, Поля? Уффф… Я зітхнула. Чому все в цьому світі впирається в гроші?!

          Я зняла наплічник, з яким вже другий рік ходжу до школи. Звичайний чорний полотняний рюкзак, дешевий варіант, придбаний на ринку. Мама пропонувала купити новий. Але я відмовилася. Навіщо витрачати зайві кошти? Доходжу останній рік школи з цим. Він ще нічогенький. Тримається.

          Правда, блискавка іноді застрягає. Як от зараз! Любить же ця собачка зажовувати підкладку! Дешевий замок, дешева тканина. От і маєш результат! Раніше я дратувалася, коли заїдав замок на наплічнику. Смикала його, як в конвульсіях. Звичайно, з таким підходом у мене нічого не виходило. Але тепер я наловчилася вирішувати цю маленьку проблемку без зайвого кіпішу і потихеньку, спокійними рухами, мої пальці витягли тканину з-під металічних дужок собачки. Ну, от! Тепер час привести себе до ладу.

          Запустила руку в нетрі рюкзака і намацала рукою на дні щітку. Зачесала неслухняне волосся, кривлячись від неприємних відчуттів. Воно встигло місцями заплутатися. Щітка смикала, час від часу застрягала. Прийшлося докласти трішки зусиль, щоб прочесати сплутані місця. Нарешті, зачесавши шоколадні пасма, я зібрала їх докупи і зчепила резинкою, зробивши високий хвіст на потилиці.

          Потім відкрила кран і вмилася. Сухі серветки, які завжди я ношу з собою, стали в нагоді. Завдяки їм чорні плями зникли. Зовсім інша справа! Тепер я знову схожа на Поліну Марченко, яку я звикла бачити в дзеркалі: карі очі, пухнасті вії, кирпатий носик, вузьки губки. Всміхнулася своєму відображенню.

          Залишилося щось зробити з мокрою сорочкою. Поспіхом розчепила ґудзики, скинула її і натягла батнік на голе тіло. Тільки б ніхто не зайшов! Не дуже хочеться, щоб мене застали в одному ліфчику. Добре, що сьогодні зранку було трішки прохолодно і я прихопила його з дому. Згодився, як ніколи. Застібнула блискавку до самого верху і полегшено видихнула. Встигла. Абияк склала сорочку, мокрим згорнула до середини і поклала в окреме відділення в наплічнику. Так, час повертатися до класу. Я й так тут забарилася. Галина Михайлівна обов’язково кине в мій бік якісь кпин.

          Баби Насті в коридорі вже не було. Вертаючись до класу, думала тільки про одне: ну, чому? Чому з усіх шкіл Івано-Франківська Олександр Федорів перейшов саме в нашу?! І саме в мій клас? На початку учбового року, коли він з’явився серед учнів, всі дівчата втратили голову від новенького. Авжеж! Високий, з атлетичною статурою, темно-русявим волоссям, звабливою усмішкою та неймовірними очима. Лінивий не обговорював колір Сашкових очей. Небесно-блакитні чи зелено-прозорі… Хто які бачив. Але всі мої однокласниці божеволіли від їх незвичного кольору. Мене вже нудило від розмов про його «неземні» і «незвичні» очі. Всі дівчата, немов збожеволіли. А він ходив, як індик заморський, чванився і хизувався своїми зовнішніми даними.

          Я зайшла в клас з кам’яним виразом обличчя і приземлилася за четверту парту, поруч з Валерією Млинською, моєю сусідкою по парті і найкращою подругою. Вона подивилася на мене і всміхнулася. Її великий палець застиг вгорі, показуючи «клас». Значить я добре справилася. Вчителька навіть не кліпнула, коли я зачинила за собою двері. Та й добре. Нащо мені зайва увага? Вийняла зошит для годиться, записала дату і тему уроку. Блін. Паритися в стінах школи доведеться ще чотири уроки. Нудота.

          Краєчком ока помітила, що Сашка дивиться в мій бік. Я сперлася на руку, поклала голову на долоню, відгороджуючись від його погляду. Нехай споглядає на мою потилицю. Зробив виставу зі мною в головній ролі, щоб показати, який він крутий! Бісів йолуп!

          Оця його самозакоханість дратувала найбільше. Навіть не дурнуваті жартики і підколи, якими він постійно всіх допікав. Я взагалі дивувалася з дівчат. З усіх його насмішок і кпинів вони хіхікали, як безголові курки! Ну, як так можна? Типу, звернув на тебе увагу красунчик, то можна дозволяти об себе ноги витирати? А де самоповага? Гордість?

          Рука малювала серед клітинок якісь каракулі, нехитрі закарлючки. А думки про однокласника не покидали мене. Ми з Федорівим одразу не знайшли спільної мови. Він вирішив пожартувати стосовно моєї ямочки на лівій щоці. Глузливо поцікавився, чого вона одна і чи не зарано я народилася? Бо бачте, програма не встигла завантажити кінцевий файл, щоб ямочки були на обох щоках. Я, звичайно, його послала куди подалі. І з того часу ми з періодичністю вступаємо в конфлікт.

          Викаблучуватися він вміє. І то дуже добре! Хлопці одразу згуртувалися навколо нього. І загравати. Дівчата дихати забували, коли він проходив повз. Будь-який флірт сприймався ледь не пропозицією одружитися. Непохитними залишалися я і Лерка. Я, зрозуміло чому. Федорів мене дратував. А Лерці він байдужий. Сприймати його, як хлопця, з яким можна мати стосунки, вона не могла. Двоюрідний брат, все ж таки. Тому ми реготали з однокласниць, які потаємно мріяли отримати Сашку в свої руки.

          Нічого, Поль. Тобі залишилося потерпіти остогидлого хлопця ще зовсім трішки. За декілька днів – травень. Ще місяць і його красива морда зникне з мого життя. Ну, а на випускному я чхати на нього хотіла! Так що нехай йде в баню, цей Сашко!

          ***

          Після уроків ми з Леркою неквапливо подолали відстань від школи до наших будинків. Йшли пішки, радіючи теплій і весняній погоді.

          – Лер, от скажи, чому твій родич такий бовдур? – я поглянула на русяву дівчину, що йшла поруч і зустрілася поглядом з її карими очима.

          – Це ти про Сашку? – дівчина всміхнулася.

          – Ну, а про кого ще? Ясно що про нього! Чому ти така класна, а твій двоюрідний брат – далеко не такий?

          – Полька, він не такий вже і поганий, – обережно мовила подруга, дивлячись кудись на дорогу.

          – Розумію, ти його захищаєш, бо він твій брат.

         – Та ні, не в тому справа. Він себе дивно так поводить тільки в школі. Не знаю, чого він такий. Напевно, щоб сподобатися, на самому початку школи обрав таку лінію поведінки. А тепер увійшов в роль. Не знаю, – дівчини скинула плечима. – Не звертай уваги на нього та й по всьому.

          – Що і роблю, – ми підійшли до її будинку. – Принаймні, намагаюся.

          – Погуляємо ввечері? – Лера поправила сумку на плечі, з якою ходила в школу.

          – Здзвонимося, – ми обійнялися на прощання і я попрямувала вдовж вулиці.

          Ми з Валеркою мешкали через два будинки одна від одної. На вулиці Коновальця, неподалік продуктового ринку. В тій частині міста, де до центру потрібно проїхати не одну автобусну зупинку.

          Я крокувала тротуаром, роздивляючись знайомі будинки і пейзажі. Не було бажання йти додому. Сонечко, тепло! Чого сидіти в чотирьох стінах? Я йшла, підставляючи обличчя теплому повітрю, легенькому вітерцю, який ніжно пестив мою шкіру, немов шовковистим шарфиком.

          Мій телефон ожив в кишені батніка. Невже, Лерка? Вийняла телефон і побачила номер Артема. Хлопця, з яким я нещодавно познайомилася. Він всіма силами хотів мені сподобатися і зробити мене своєю дівчиною. Я не сперечалася, він мені подобався. Хоча його настирність іноді втомлювала. Я прийняла виклик.

          – Привіт, Тьома!

          – Привіт, манюня! Як ти? Що поробляєш?

          – Йду зі школи, – відповіла, йдучи через дорогу на інший бік вулиці. Я вирішила змінити маршрут і піти до центру, прогулятися Соткою*

          – Гуляєш, так? Круто! А де ти зараз? Давай зустрінемося. Що скажеш?

          – Можна, – його пропозиція потішила мене. – Давай біля пам’ятнику Коновальцю. Я скоро там буду. Ти далеко звідти? – Артем мешкав на Чорновола, паралельній вулиці до моєї, неподалік Прикарпатського національного університету. Тому чекати мені довго не доведеться. Максимум хвилин 15. Звичайно, якщо він вдома.

          – Ти не встигнеш і кліпнути, як я буду вже там!

          – А-ха-ха! Ти навчився літати? Чи переміщуватися у просторі? – він насмішив мене.

          – Ні, манюня. Мені старий тачку підігнав, – його голос звучав щасливо і радісно.

          – Воу, оце так новина!

          – Так що чекаю тебе, манюня! До зустрічі!

           Артем був з тих хлопців, яких називають «мажор». Щасливий син багатеньких батьків. Чорнявий, с темними очима, короткою стрижкою і вузьким обличчям він цілком годився до поняття «симпатичний». Хоча статура не викликала захвату. Іншими словами – дрищ. Худий і жилястий. Любитель спортивних костюмів фірми «Адідас».

          На тому тижні ми з Лерою сиділи на лавочці з фонтаном на Вічевому майдані. Артем сидів навпроти, в компанії хлопців. Ми перезиралися, час від часу споглядаючи одне на одного. А коли ми вже зібралися додому, підійшов, щоб запитати номер телефону. Ось так відбулося наше знайомство.

          Коли я нарешті опинилася поруч з пам’ятником Коновальця, то думала, що Артем ще не приїхав. Обзирала кожну машину, яка стояла неподалік. І яка з них його?

          – Привіт, манюня, – Тьома підійшов ззаду і обійняв. Поцілував у щічку, а потім хвацько розвернув мене і поцілував у губи.

          – Ой, оце так несподіванка! – видихнула я, коли він відступив. – Ну, показуй! Де твоя машинка?

         – Оооось та, червона, – показав в бік дороги хлопець і я поглянула туди, куди вказував його палець. – Опель Астра, – гордо мовив він, так, немов я щось розуміла в марках автомобілів.

          – Красива, – ми підійшли ближче і я побачила іноземні номери. – Євробляха?

          – А що? Треба ж на чомусь практикуватися! – реготнув Артем і відчинив дверцята. – Сідай, покатаємося.

          Артему на тому тижні виповнилося двадцять і ця автівка, як вияснилося, була його подарунком на ювілей. Щедрі батьки, нічого не скажеш!

          Дві години ми курсували дорогами міста. Встигли об’їздити цілий Франківськ. Принаймні, мені так здалося. Разок заскочили на автозаправку, де я відвідала кімнату для дівчаток, а Артем придбав нам американо в паперових стаканчиках. В кінцевому результаті ми опинилися неподалік міського озера, де він запаркував машину в затишному закутку, подалі від людських очей.

          – Машина – це зовсім інша справа, – задоволено мовила я і легенько підкрутила звук на радіо. Якраз звучала композиція «Dance Monkey» і її ритмічні нотки додавали плюсів до мого настрою.

          – Ти права, манюня, – Тьома відкинувся на спинку сидіння і поклав руку мені на спину. – А знаєш, якою ще однією кльовою штукою може похвалитися машина? – запитав хлопець і грайливо поглянув на мене.

          – Навіть не здогадуюся, – прямо відповіла я, не розуміючи його натяків.

          – А ось чим, – він нахилився до мене і поцілував мене. З таким напором, що я від несподіванки розплющила очі. Його інша рука повзла по моїй нозі, піднімалася догори, до стегна.

          – Чекай… Артем, припини! – я відштовхнула його і прибрала руки зі свого тіла. – Ти щось сильно квапишся.

          – Та ніхто ж не бачить, – його руки, як дві змії, знову поповзли до мене і почали нахабно мацати мої принади.

          – Я не хочу цього! – крикнула я, відчинила дверцята і вже за мить була за межами його автомобілю.

          – Манюня, ти чого? – він вискочив слідом. – Вибач, я трохи переборщив. Сідай назад в машину.

          – Ні, я краще піду, – вийняла телефон, щоб поглянути, яка година. Восьма. Лерка не дзвонила. Як і тато. – Я ще зі школи не появлялася вдома. Тато буде хвилюватися.

          – То я тебе підвезу, сідай, – наполягав на своєму хлопець.

          – Ні, я краще пішки. Здзвонимося. Бувай! – я помахала йому рукою і розвернувшись, попрямувала в бій своєї вулиці.

          Мені не хотілося бути з ним. Чесно зізнатися, мене налякала його наполегливість. Я не налаштована на поцілунки і тим більше – на якісь пестощі. В цьому плані Артем мене взагалі не приваблював.

          До свого будинку я добралася за тридцять хвилин. Піднялася на другий поверх панельної п’ятиповерхівки. Біля дверей причаїлася, прислухуючись. Вдома чулися голоси. Важко зітхнувши, відчинила двері і зайшла.

          Так. Батя знову привів додому друзів. Точніше мовити – товаришів по пляшці. Три пари чужого взуття. І гучний сміх чоловічих голосів. Пройти непоміченою не вдасться. З кухні, де вони пиячили, буде видна моя поява. Капец.

          – Полька, ти? – хриплий голос батька змусив мене здригнутися.

          – Добрий вечір, – мовила я, з’явившись в дверному отворі.

          – Дивись, хто прийшов! – він скривився в посмішці. – Дармоїдка і нероба! Де вешталася до цього часу?! Га? Кажи, інакше я за себе не відповідаю! – батько дивився на мене п’яними очима, не приховуючи своєї злості.

          Дивлячись на нього, я відчула, як страх заповз попід шкіру і стиснув горло своїми липкими лапами.

* Великодній понеділок - називається ще "поливаний понеділок", бо хлопці обливають дівчат водою, а ті за це дарують їм писанки або крашанки (розфарбовані вручну курячі яйця до Великоднього столу)

* Сотка (Стометрівка) – центральна пішохідна вулиця Івано-Франківська