3.3

Море Ізі зовсім не подобається. Але ось морепродукти цей цук любить просто до неподобства.

– Ну... Мардж, треба подумати. Розумієш, це дуже складне питання. Тут так просто нічого не вийде.

Я насилу стримала сміх. Мовою Ізі це означає: «Я згоден, але ще поламаюся». Гаразд, який кіт завівся, такого мені й годувати. Тут уже нічого не поробиш.

У вікно несподівано постукали.

Все б нічого, але в мене другий поверх. Там, звісно, поруч є дерево, гілки якого в сильний вітер барабанять у скло, але воно досить далеко.

Насупившись, я повільно встала з крісла.

Ізя підняв хвіст трубою і почав крастися до вікна. Я помітила, як очі кота спалахнули червоним.

Внутрішній голос нашіптував, що хвилюватися нема чого. Хоча б тому, що наш дім перебуває під охороною Бай-дзе, який мало того, що не пустить аби кого всередину, так ще й уміло тримає захисні чари. Однак інтуїція... Вона дала зрозуміти, що не варто розслаблятися.

Покрутивши на пальці перстень ши-хоторі й відчувши жар сили, що спалахнула, я безшумно пішла за Ізеєю. Виглянула на вулицю: ніч, тиша, паперові ліхтарі, що горять теплим жовтим світлом. Нікого...

Кіт м`яко схопився на підвіконня.

– Щось відчуваєш? – шепнула я.

– Ні, – похмуро відповів він.

Ми зачаїлися. Деякий час так і стояли біля вікна в надії щось побачити. Але все було спокійно.

– Мардж, – покликав Ізя, – у нас же вже почався Тиждень духів?

– Ні, – похитала я головою, – тільки через три дні.

Тиждень духів – це дні й ночі, коли духи опускаються з Хмарних островів і піднімаються з Підземних річок у світ живих. І тоді на вулицях твориться справжнє беззаконня.

А всьому виною те, що давним-давно боги землі й неба сильно посварилися. І ніяк не могли помиритися цілих сім днів. Тоді всі духи і люди зібралися і влаштували найбільше свято на землі, щоб боги забули про свою тяганину і прийшли веселитися. У легенді йдеться, що боги не розчарували і з`явилися. Тож відтоді восени, між місяцем тигра і місяцем саламандри, є тиждень нестримних веселощів.

Духи шастають поміж людей, приймають людську подобу і всіляко бешкетують. Саме в цей тиждень проводять різні ритуали, а некроманти здійснюють переродження. А ще прийнято скрізь запалювати свічки, пити вино і цилінь, загадувати бажання і здійснювати найбожевільніші вчинки.

Я постукала пальцями по підвіконню. Здається, зі своїм весіллям я накоїла і без Тижня духів.

– То-то я й дивлюся, то-то я й дивлюся, – пробурмотів Ізя зі зітханням. – Чує моє серце, буде весело.

– А чому говориш таким загробним тоном?

– Тому що до нас зараз постукають.

Я відкрила було рота, щоб уточнити, з чого він це взяв, як у двері справді пролунав стукіт.

Ми з Ізею переглянулися.

Гостей не чекали. Щоправда, той же Бай-дзе міг прийти без поклику – робота в нього така.

Про всяк випадок створивши круговим жестом обережне закляття, я підійшла до дверей. Керований чжу ключ сам безшумно провернувся в замку.

Двері тихо відчинилися.

Я вже було приготувалася когось побачити, у крайньому разі оборонятися, але... у коридорі було порожньо.

Я насупилася. Що за цуки веселяться?

– Стій, – прошипів Ізя і першим вискочив із квартири.

Нічого не залишалося, окрім як подивитися, куди він рвонув. Кіт ретельно обнюхав стіни й підлогу, чхнув кілька разів, фиркнув і помчав коридором у далечінь.

Я притулилася до лиштви і склала руки на грудях. Варто дочекатися Ізю, потім піду сама подивлюся. Має ж бути якесь пояснення.

Обручка на безіменному пальці тим часом підморгнула рубіновим вогником.

– Не мала ши-хоторі клопоту – вирішила вийти заміж, – пробурмотіла я.

Здається, це було не надто вдалою ідеєю, але робити крок назад уже запізно. Пообіцяла бути його вдовою – будь!

Час минав, але Ізя не повертався.

Вирішивши, що варто все розвідати самій, я зачинила двері на замок і швидко спустилася сходами. На місці Бай-дзе нікого не було, тільки горів помаранчевий ліхтар, та завислі в повітрі палаючі символи. Так-так, непогано, чужий сюди не сунеться. Але сам Бай-дзе на нічному обході.

– Ізя, – покликала я, – Ізенька.

Кіт не відгукнувся. От зараза хвостата!

Я вийшла на вулицю. Нічна прохолода одразу ж пробрала – даремно я не взяла накидку.

Праворуч щось шурхотіло. Я швидко повернула голову, але нічого не побачила. Здається, це всього лише шурхіт опалого листя.

Я полегшено видихнула. І в одну мить насторожилася: якщо листя шарудить, значить, хтось по ньому ходить. Тільки ось там, де падає світло ліхтарів, точно нікого немає, а в темних місцях...

– Хто тут? – запитала я.

Власний голос здався якимось хрипким і чужим. Мене не так просто налякати, але зараз хотілося опинитися якомога далі звідси.

Відповіді не було.

Можна обійти двір, але почуття самозбереження було рішуче проти. На жаль, не бути мені героїнею пригодницького роману з-під пера прекрасного письменника Арнаутави-сан, який у Джапоні зараз має величезну популярність. Я надто обачлива й обережна, щоб потикатися кудись без перевірки.

Тому я повернулася в будинок, вирішивши почекати Бай-дзе на його місці. Ось повідомити про передчуття – це зовсім інша справа. Якраз чудово, тут навіть є другий стільчик, щоб посидіти.

Влаштувавшись на ньому, я сперлася спиною об стіну.

У куточку Бай-дзе завжди тепло і затишно. Горять маленькі свічки, світить цей помаранчевий ліхтар, запалені ароматичні палички. Ось стопкою лежать сувої – читає всяке й самоосвічується. Біля сувоїв – окуляри, до того ж кілька пар. Усе ж у Бай-дзе не два ока, а куди більше. Щоправда, коли він на все чіпляє окуляри – можна отримати інфаркт. Я вперше, коли побачила, мало не зомліла. Саме тоді тітонька Аша відтягла мене до себе і познайомила зі своєю настоянкою.

Двері раптово голосно грюкнули.

Я здригнулася і закрутила головою. Немає нікого. Задрімала, чи що? Уф, не можна так. Напевно, досить займатися дурницями, треба йти до себе.

Саме в цей момент увійшов Бай-дзе. Побачивши мене, він неслабо здивувався.

– Марджарі? Що сталося?

– Здається, Тиждень парфумів починається раніше, – відповіла я і коротко змалювала те, що трапилося.

Бай-дзе почухав кігтями за вухом. Почуте його явно не потішило: загадки він любить ще менше, ніж непроханих гостей.

– Добре, я зараз розбуджу всіх хранителів будинку. Ще раз подивимося.

– Дякую, – посміхнулася я.

Можливо, такі запобіжні заходи й були зайвими, але Бай-дзе прекрасно знав: діяти треба за першого ж підозрілого знаку. Інакше потім може бути пізно.

Тітонька Аша розповідала, що в цьому будинку ще за часів її молодості оселився злісний привид і попсував чимало крові місцевим. Витравлювати мерзенну тварюку довелося всім мешканцям одразу. Тож краще бути напоготові.

Річ у тім, що не тільки люди хочуть жити в милих і затишних містечках. Демони й перевертні теж не проти зайняти кращу квартирку, попередньо витуривши звідти господаря. Тому хочеш чи ні, а треба бути обережним.

Я піднялася на свій поверх і простягнула руку до замка. І... завмерла.

Двері були відчинені.

Уздовж хребта наче хлинула крижана вода.

Так. Можна повернутися і покликати Бай-дзе. А можна...

Я швидко накреслила на дверях символ, який тут же спалахнув червоним вогнем. Прямо зі стін вийшли димоподібні хранителі. Вони швидко обвили мої руки й тулуб. Вмить стало спекотно, немов вогненний дракон з вершини священної гори Хі-ями вдихнув у мене своє небесне полум`я.

Я ступила всередину, готова зустрітися з непроханим гостем.

Гість стояв за кілька кроків від мене. У темряві складно розгледіти його обличчя. Було тільки ясно, що шкіра ніби світиться зсередини, а очі сяють синявою нескінченної безодні.

– Хто ви? І що тут робите? – хрипло запитала я, піднімаючи руки.